Розділ 7.

Фелісія 

Буду я ще питати дозволу, щоб вийти назовні. Мені треба більше ходити. І що що холодно! Я ж одягнена. Хоча це не завжди допомагає. 

Наметеного снігу було не настільки багато, як я думала. Я можу ходити. Більш менш. 

Чим швидше я стану на ноги тими краще. 

- Ти спріла. - Ейрін літав довкола мене, він був повний енергії і здається виглядав щасливим. Якщо його таким можна назвати. 

- Я трохи втомилася. Але це нічого. Зараз дійду назад і ляжу відпочину. 

- Ти не лежатимеш. - Спокійно сказав дух. - Ти будеш робити ті дивні вправи, поки лежатимеш. 

- Але ж я лежатиму. - Роксари мене викинули як іграшку, яка набридла. Це їм з рук не зійде. 

Але щоб я могла зробити бодай щось, я маю принаймні стояти на ногах. Хоча б в прямому сенсі.

- Ти подивився, що відбувається в імперії? 

- Деміан робить усе, як ти написала в тому зошиті. Роксари ще нічого не робити. 

- Це не надовго. Вони скоро почнуть лізти як ті змії з кубла. - Спіткнувшись, я впала прямо в намет обпершись руками об сніг, але все одно вмочивши лице в нього. 

- Ти впала. - Витерши лице, я стояла на колінах, відчуваючи пульсуючий біль в правому коліні. 

- Так. Впала. Вкотре вже. - Цідячи слова крізь зуби, спробувала встати, та тільки відчула, як виступив піт на шиї. 

- За увесь час? Чи тільки за сьогодні? - Він зараз намагається бути саркастичним? 

- Не смішно. 

- Я не хотів тебе смішити. Мені просто цікаво… Я ж можу спитати? - Я здивовано подивилася на Духа, який літав наді мною. 

- Звичайно. Коли ми самі питай, якщо тебе щось цікавить. - Він сів на сніг переді мною і склав крила. 

- Чому ти все ще носиш Сльозу Зірки? - Я поглянула на шнурок у себе на шиї, і трохи не зрозуміла цього питання. 

- Ну, вона приносить удачу і… Виконує бажання. - З якоїсь за рахунком спроби я змогла встати на ноги. 

- Але ж за них треба платити. Тебе влаштовує така ціна? - Я трохи не зрозуміла про що Ейрін говорить, тому і спитала:

- Платити? Чим? - Ейрін злетів, тоді сів мені на ліве плече.

- Коли ти отримала копальню, на тебе напали. Коли ти виграла в суді, ти зруйнувала три життя, за це теж треба було заплатити і ось ти тут. - Я зупинилася і взяла в руки кулон. 

- Тобто… Це все сталося через ось це? - Ейрін трохи схилив голову на біг. 

- Не зовсім. Це не змінює того, що дехто мав на тебе зуб, камінь лише підлаштував все саме так, щоб це сталося в потрібному порядку: щастя - горе. 

Здається, я забула, що за все треба платити. Це мало стосуватися і такої простої речі, як це.

- Мій батько… Шукає мене завдяки Сльозі? 

- А ти просила у неї зустріти справжнього батька? - Здивовано запитав він. 

- Ні! - Впевнено відповіла я. 

Коли я дізналася, що я байстрючка, я була впевнена, що ніколи не зустріну свого справжнього батька. Як можна знайти когось, кого ти навіть не знаєш? Нічого крім імені я не знала. Я навіть не намагалася. Вирішила, що буду сиротою, що так навіть легше і простіше. 

- Тоді він шукає тебе не через нього. А тому він так і робив ще до того, як ти знайшла Сльозу. - Я задумалася, дивлячись на цей камінець. - Моя порада, викинь його. У тебе є я. Я буду тобі допомагати і платити мені не треба. - Ейрін сів мені на руку в якій я тримала кулон. - Наступного разу ціна буде ще вищою за цю, яку ти платиш зараз. І я не певний, що зможу тебе захистити. 

Я поглянула на небо, світле, без жодної хмари. Довкола був лише сніг. Нічого окрім снігу. 

- Якщо я просто його зніму, він не виконуватиме моїх бажань? 

- Ні, головне не торкайся його голою шкірою. - Це легко. 

В моїй кишені була хустинка, в яку я поклала кулон, а тоді і сережки. Поклавши в кишеню, я продовжила йти, побачивши, як з шатра вийшов Ян. 

Він побачив мене майже одразу і побіг. 

- Ти чому вийшла не сказав? Мама тебе як побачить ззовні, розсердиться! - Я спокійно собі, хоч і з зусиллями, йшла вперед. 

- А ти не кажи їй і все. Я не можу вічно лежати, мені треба і ходити. А сніг мені допомагає. 

- Але ж тобі боляче! - Я зупинилася і подивилася на нього. Якби все було так просто. 

***

Деміан 

Я стояв в коридорі і сильно нервував. Мене покликав до себе Імператор. Вперше. На чай.

- Прошу. 

Я зайшов в розкішно обставлену кімнату. Біля вікна стояв стіл і два стільці. На одному з них сидів Імператор. Правитель помітив мене і сказав сідати навпроти ще до того, як я встиг привітатися. 

Сівши на місце, яке він сказав, помітив чашку з налитис чаєм. І щойно я хотів потягнути руку до чашки, так і почув голос Фелісії в голові: 

- Звісно, випий. Потім змусять якусь служку витирати твою кров з підлоги. Нумо. 

- Дякую, що запросили, Ваша Величносте. Це велика честь для мене. - Я трохи схилив голову, а тоді сів рівно. 

- Що ти… Я попросив тебе прийти, бо до мене дехто заходив. Себастіан Роксар, якщо бути відвертим. Він був дуже занепокоєний. 

- Кожна зустріч з аристократом це фактично поле битви. Ти можеш відбиватися, а можеш нападати, все залежить від ситуації і від твого співрозмовника. 

- Його онука зникла при таких трагічних обставинах. Звісно він буде занепокоєний. - я продовжував тримати руки під столом і робив невимушений вираз обличчя. Як вона вчила. 

Імператор поставив чашку на блюдце, а тоді поглянув на мене, з зацікавленням. 

- Так. Тобі напевне теж важко. Врешті, вона була твоєю компаньйонкою. - Співчутливим тоном відповів він, поки я ледь помітно підняв підборіддя:

- Вона все ще є моєю компаньйонкою. Поки не знайдуть її тіло, вона вважається живою. - Я помітив, як один кутик його рота смикнулася вгору, але різко опустився вниз. 

- Так, ти правий. - Він знову відпив трохи чаю. 

Це не логічно. Він поводиться так, ніби… 

- Ніби він перевіряє на чиєму ти боці. Оцінює твої можливості. - Я уявив, як Фелісія стала за спиною Імператора, оглядаючи його з усіх боків. - Нумо подумаємо, для чого йому це потрібно? Перевіряти тебе? З якою ціллю? Яка вигода?