Розділ 6.

Фелісія

- Ого! - Я ледь не впала, коли почула за спиною вигук Яна. - Ти вже сама встала? - Він поставив біля мого "ліжка" дощечку з тарілкою, коли я повернулася до нього. 

- Так. Це було довше, ніж я очікувала. - Мені зробили ціпок, щоб я могла сама тренуватися, але він нього втомлювалася рука… І спина. 

- Тобі не боляче? - До демонів, як боляче! 

- Так, але терпіти можна. А де Зої? - Я зробила декілька нерівних кроків до свого місця аби сісти і майже впала на ковдру, бо плавно опускатися було не менш боляче. 

- Вона тільки прийшла з полювання. Зараз відмиє руки і прийде. - Я оглянула стелю шатра, а тоді поглянула на Яна. 

- Що зовні шатра?  - Хлопчик потис плечима. 

- Зараз сніг, мама сказала на вулиці дуже добре. Мороз не сильний, і вітер не колючий. - Я поклала на підлогу ціпок і сказала:

- Як думаєш, можливо, у мене вийде вийти назовні? - Він посміхнувся, навіть зрадів, а тоді поглянув на мою ногу і його посмішка зникла. 

- Там, сугроби, не думаю, що мама дозволить тобі ходити по ним. Не з твоєю ногою. - Ось те, чого я так боялася. Мене сприймають тепер, як інваліда. 

***

Деміан

Я сів за своє звичне місце за столом Фелісії і поставив перед собою скриню. Останні декілька хвилин я думав над тим, що там всередині. Але нічого не спадало на думку. Було порожньо. 

Прокрутивши ключа в замку, почув характерне клацання і підняв кришку. Перше що впало мені очі, це блокнот. Звичайний, з чорною обкладинкою та шнурком, щоб обкладинка не була надто товстою після заповнення листів. 

Фелісія такі подобалися. Прості лаконічні, без малюнків чи прикрас. 

Я розв'язав шнурки та відкрив першу сторінку. На ній була написана коротка фраза: Для Деміана. 

Перегорнувши на іншу сторінку, я побачив її рівний, майже каліграфічний почерк. Чому майже? Тому що вона полюбляла додавати завитки до таких літер як у, р, д, з, б… 

Деміане, якщо ти читаєш це, то скоріш за все, зі мною щось сталося. Я не буду тобі обіцяти чи переконувати тебе, що все буде добре, тому що життя непередбачуване і ні ти, ні я не можемо контролювати усе. 

Вона права. Вона до демонів права, але це не означає, що я мав би спокійно тут сидіти. З іншого боку, я нічого не можу зробити. 

Просто прийми це як факт, який не змінити і якщо в тебе є бажання, сконцентруйся на тих, хто міг зі мною щось зробити. 

Бажання в мене, лопатою носити можна. 

Але це не те, для чого я це все пишу. Зараз ти в моєму кабінеті в ательє. На стіні над вогнищем є картина. Підійди до неї. 

Я підійшов. Над вогнищем висіла масивна картина з зображенням пейзажу. 

Все ще тримаючи в руках блокнот, опустив погляд, щоб прочитати наступне:

За нею сейф. Код 496205. Ти можеш використати те, що лежить всередині за необхідності. Але використовуй з розумом. Це дуже не надійна ниточка, яка може тобі допомогти.

Я посмикав картину, і вона трохи від'їхала в бік. За нею дійсно був сейф. Безшумно відкривши його, я побачив там папери. Взявши найбільшу папку, прочитав першу сторінку. Потім перелиснув на середину. 

Маркіз Форіан був в зговорі з герцогом Теоморі з приводу фінансових махінацій. Тому він і допоміг Фелісії в суді. Але ж вона сказала, що знищила докази. 

Ти можеш подумати, що так нечесно по відношенню до цієї персони, але з аристократами по-інакшому і не можна. Ти не можеш знати, хто встромить тобі года в спину, а тому маєш бути готовий до всього. 

Я й сам не помітив, що поглянув в зошит за пошуком відповідей. Фелісія знає мене як облупленого. Власне, я так само знаю і її. Майже так само. 

Також там лежать документи про які іншим не потрібно знати. Ні Моні, ні Тоні, ні Вілфріду, нікому. Зараз ти матимеш перечитати ті папери і зробити наступне… 

***

Королівство Аїлія 

Фелікс 

Я ще ніколи так не нервував перед розмовою з братом. Я мабуть ніколи не звикну до його характеру. 

Помітивши якийсь рух, подивися на Соломона, який пильно роздивлявся вазу з квітами. 

- Що ти робиш? - Поцікавився в нього, помітивши, що він вже пересунув до стін декілька ваз, статуеток… 

- Думаю, як мінімізувати витрати на утримання палацу після чергової істерики Короля. - Це він так жартує? 

- Припини. Це не смішно. Він занепокоєний не менше ніж я. 

Солом відповісти мені нічого не встиг, вартові оголосили: 

- Його Величність Лівіус де Етер Аїліо, Король Аїлії. - У кімнату для перемовин зайшов мій старший брат. 

З чорним, як у мене хвилястим волоссям, легкою щетиною, смаглявим обличчям, але блакитними очима, а не зеленими як в мене. На пів голови вищий за мене. Одягнений в офіційний костюм, здається, у нього мала бути зустріч з послами. 

- Феліксе, брате! - Ліві підходив до мене, розставивши руки для обіймів. Я обійняв його, поки вартові пішли геть, Соломон теж. 

Щойно зачинилися двері, Ліві поглянув на мене. 

- Ти як? Новини? Знайшов могилу? - Я трохи опустив голову, розуміючи, що йому буде не легше почути те, що почув я. 

***

Після пояснень…

- Відпусти! Феліксе, відпусти мене! Я оголошу їм війну, я каменя на камені там не залишу! Мою племінницю намагалися вбити, а вони оголосили безвісти зниклою, ще й припинили пошуки! Відпусти! - До дверей залишалося геть нічого, але я стримував Ліві, як міг. Тільки цього не вистачало! 

- Послухай, це нічого не вирішить! Треба її шукати, а не займатися війною! Скільки це займе часу?! Огоптайся вже! 

- Я знаю! - Він зупинився.

Я став навпроти нього, трохи зігнувши ноги і розставивши руки, щоб схопити його, якщо він захоче побігати до виходу, викрикуючи, щось типу, я оголошую війну Імперії! 

- Ти! - Він поклав мені руки на плечі і вдивлявся в мої очі палаючим поглядом. Нічого доброго я зараз не почую. 

- Що я? - Занепокоєно перепитав, розуміючи, що зараз він видасть щось божевільне. 

- Я передам тобі престол! - Що?! - Ти станеш офіційним правителем, а Фелісія автоматично стає кронпринцесою і нащадком Аїлії! А отже, те що сталося можна вважати за спробу розв'язати війну! Вона ж єдина дитина в нашій сім'ї. - Сказавши це він завмер, ніби щось зрозумів. - Духи, у мене є племінниця… - Я трохи розслабився і став в нормальну позу.