Розділ 5.

Імператорський палац 

Себастіан Роксар

- Мої глибокі співчуття, Себастіане. - Фрідріх як завжди… 

- Дякую. Сподіваюся, ми знайдемо хоча б її тіло. - Оголосити її смерть якомога швидше і тоді можна буде нарешті розпоряджатися копальнею. Але якщо тіло не знайдемо… 

Це займе значно більше часу. Тоді доведеться чекати три місяці, і якщо Фелісія не з'явиться за цей час… А вона не з'явиться, то тільки тоді її оголосять мертвою. 

- Як Аннабель, їй певно зараз найтяжче. Фелісія ж наймолодша дитина. Таких зазвичай люблять найбільше. - Кому як не йому це знати.

- Вона в розпачі. Навіть з кімнати не виходить. Майже нічого не їсть. Я б хотів її втішити, але у мене немає слів, щоб самого себе втішити, що вже про решту. - Чоловік з розумінням покривав головою, підсипаючи собі цукру в каву. 

- Так… Це втрата. Важка втрата. Чесно кажучи, я думав, що саме вона стане майбутньою головою Роксарів. Гарна, розумна, ввічлива і до того ж в такому віці мала такий прибутковий бізнес. Ти мабуть пишався нею, Себастіане. - Якби ти знав її справжнє обличчя, то не говорив би так. Фелісія, вихована? Поняття прямо протилежні. 

- Так. Якщо близнюки мене постійно розчаровували, то вона була променем сонця. - Я відпив трохи чаю, думаючи як перевести тему в інше русло, але Фрідріх мене випередив. 

- Знаєш, скільки я про це не думав, все виглядає дуже дивно. Я хочу і не кохаю Імператрицю, але я її знаю вже багато років. Якби вона хотіла позбавитися Фелісії, вона б зробила це без слідів. Розважливо. А зараз у мене таке враження ніби хтось хотів її підставити. Чим глибше я занурююсь, тим більше переконуюся в своїх думках. - Я поглянув на Імператора, який… Був звичайним. Він все ще вів зі мною бесіду, і аж ніяк не підозрював мене. 

- Мені байдуже хто саме винний. Я хочу, щоб їх покарали. - Чоловік з розумінням кивнув, прикривши очі, а тоді поглянув на мене, холодно, беземоційно, як я його вчив:

- Тоді як мені тебе покарати, Себастіане? - Я відчув, як затремтіла на мить пальці, які тримали в руках чашку. 

- Перепрошую? - Загрозливим тоном перепитав я, поки Фрідріх розтягував губи у посмішці. 

- Я знаю, що це був ти. - Я вже відкрив рота, щоб сказати, але він жестом показав мені стулитися. - І я знаю, що ти попросиш докази. Тому слухай. У Імператриці є алібі, і я цьому алібі довіряю, як собі. Отже залишаються хтось з аристократів. Хто має достатню владу, аби провести своїх людей на імператорську територію без зайвих питань? Хто має настільки лояльних лицарів, які ладні вбити власну ж господарку? І хто з цього отримає найбільшу вигоду? Ти, Себастіане. Під усі мої питання підпадаєш ти. - Я гарно його навчив. На свою голову. 

В черговий раз переконуюсь, що тобі треба було зробити з нього маріонетку, а не друга. 

- І що? Що робитимеш? - Фрідріх посміхнувся, поглянув у вікно, подумав. 

- Моя задача як правителя, виховати достойного нащадка для управління Імперією. З Августом не вийшло. Але в мене є Деміан. Який значно краще підходить на цю роль. Маю визнати, навіть дружніх стосунків у нас з ним не вийде. Він надто дорослий, щоб полюбити мене як батька. Але він розважливий, вихований, стриманий. Лише потрібно дати йому необхідні знання, от і все. Але ти вирішив вбити Фелісію, яка цим усим займалася. Яка була дуже гарною, навіть, ідеальною компаньйонкою для нього. І що тепер? Єдине, що спадає мені на думку, що це повстання проти мене з боку Роксарів. 

Самовпевнений виродок! Відчитує мене як хлопчисько! Перед ним Роксар, а не якийсь там жалюгідний аристократ. 

- Повстання? Я всього навсього хотів те, що і так належить мені. Копальню. - Фрідріх вигнув брову. 

- Вона належить Фелісії. Належала. За документами. 

- Але Фелісія член мого роду. Все, що належить їй, належить і мені. Ти не гірше знаєш порядки аристократичних родів. - Він задумливо кивнув. 

- Це внутрішні справи роду, Фрідріхе. Ти не можеш втручатися. - Він криво посміхнувся і сказав:

- Ну звісно. 

Я встав і пішов, попрощавшись, а на виході з палацу мене чекала карета. Потрібно було терміново повернутися додому. 

***

Фелісія

- Привіт! Як почуваєшся? - Ян прийшов в моє шатро, поки я масажувала ногу. 

- Привіт. Поступово краще. Дякую. - Я вже могла самостійно сидіти. Це радувало. Дуже. 

- Ось, сніданок. Після нього ми з мамою допоможемо тобі встати. - Хлопцю було всього десять років, але він був дуже життєрадісним. - Ти сьогодні виглядаєш більш щасливою. - Я посміхнулася ширше. 

- Звісно. Тому, що сьогодні особливий день. - Урочисто сказала я, забираючи дерев'яну дощечку з тарілкою. 

- У тебе день народження? - Я приснула зі сміху і розкуйовдила біле волосся хлопця. 

- Ні. Але як на мене цей день набагато кращий. - В тарілці було м'ясне рагу і скибка хліба. Зої готувала просто, але смачно. Та й мені головне, щоб було що кинути в шлунок. 

- І чим же? - В шатро зайшла Зої з великою палицею. 

- Тим, що у тих, хто зробив це зі мною, буде сьогодні дуже поганий день. - Я кинула в рота шматок м'яса, шкодуючи, що не можу побачити їхні обличчя. 

- Це звісно добре, але нам треба дещо підготувати. - Зої присіла біля мене і приклала до моєї ноги палицю. 

- Вона ж не зламана, щоб її ось так… Як це називається? - Я забула, як наживають цей вид перев'язки. 

- Я не буду прив'язувати палицю тобі до ноги. Це для того, щоб ти на неї спиралася. Перші рази, звісно ж, ти спиратимемося на мене. А потім тоді доведеться вчитися ходити заново. - Я це вже знала. 

Моя права нога постраждала більше від отрути, ніж від удару. Отрута більше всього ефекту мала на ногу. Мої м'язи та вени отримали непоганий такий "опік" і тому зараз вони не пристосовані до ходьби. Увесь цей час, моя нога вчилася приймати циркулюючу кров, а тепер треба вчитися ходити, як немовля. Дякувати Ейріну з лівою ногою, як і в цілому з моїм тілом все було в порядку. 

Після сніданку, ми таки спробували встати.