Розділ 3.

Фелісія

Ейрін пішов в світ духів, бо наступні декілька днів я його не бачила. Я все рідше втрачала свідомість, і навіть могла рухатися і тверезо мислити. Але все, що було нижче поясу я намагалася не чіпати і не напружувати зайвий раз. Боліло. Нестерпно. Ніби мені виливало розпечений метал на ногу, від стегна і до самих кінчиків пальців. 

Зої перевдягла мене в просторі штани і сорочку. Одяг був дуже просторий і зручний, бо сорочка була широкою і трималася на плечах, а штани трималися лише завдяки зав'язці на стегнах. 

- Що ж… Подивимося. - Зої присіла в уже звичній для мене манері, і оголосила моє праве коліно.

Мені часто змінювали компрес на коліні, який до сліз в очах нестерпно смердів. Але за ці дні я вже звикла і майже не звертаю на це уваги. 

В цьому малому шатрі було два виходи, але Зої користувалася тільки одним, і як я зрозуміла, через ту тонку стінку зі шкіри якихось тварин знаходилося шатро Зої і її сина. В моєму шатрі є вогнище, яке постійно горить, коли б я не прокинулася. Завдяки йому тут тепло. А завдяки чудернацькій будові шатра, я не задихаюся від диму. Навпаки, він рівним стовпом підіймається вгору. 

У іншої стіні лежали мої речі. Лук, стріли, одяг і кулон, який я одразу попросила надягнути на мене. З ним мені було спокійніше. Недалеко від вогнища прямо на підлозі лежала дощечка, на якій Зої приносила мені їсти. 

- Рана вже зажила. Кров не тече і здається кісти усі на місці. Але треба стимулювати притік крові. Вона лікує краще за все. - Я повернула голову до неї. - Спробуємо порухати. - Розуміючи, що зараз буде боляче, я відкинула голову по подушку і видихнула. 

- Що робити? - Зої сіла боком до мене, і взяла мене за стопу. 

- Тобі - спробувати розслабитися. Ти пошкодила суглоб, тому зараз треба звикнути до нових відчуттів. Я вже маю певний досвід в цьому. - Ніби це могло мене заспокоїти. В суглобі немає артерій і вен, щоб кров могла щось там загоїти.

Але мені було вже все рівно. Зараз я нічого не можу зробити. Тому кажуть, що маги часто недовіряють іншим. Ми можемо зцілювати інших, але самих себе - ні. Неможливо влити ману в середину себе. Це як… У тебе я повна скланка води і ти намагаєшся перелити з неї в неї, при цьому не використовуючи ніяких додаткових засобів. Тобто неможливо. В результаті ти лише прол'єш усе намарно. 

Зої підняла мою ногу, а тоді погала повільно згинати її в коліні. 

Я задихнулася від власних почуттів. Таке враження ніби тільки зараз кров полилася по нозі. Пальці на ногах почало поколювати, це було приємно і боляче водночас. 

- Ось так. Молодець. Зараз зроби глибокий вдих. - Я різко вдихнула, вчепившись руками за ковдру. - Молодчинка. Ще трохи і я відпускаю. - Я відчувала, що від таких простих маніпуляцій у мене виступив піт, і волосся прилипло до чола та шиї. 

- Все. 

Вона обережно поклала мою ногу назад. А тоді обійшла мене і підійшла з іншого боку. 

- Зараз спробуємо ще з цією і більше ти ними не рухатимеш, добре? - Вона взялася за мою ліву стопу, але все ще чекала на мою відповідь. 

- Добре. - Прохрипіла я з останніх сил. 

***

Фелікс

- На морі вітру немає. - Я дивився на горизонт, розуміючи, що фактично кинув її. Саму. 

- Я зв'язався з нашими хлопцями в імперії. Вони передали дещо. - Я повернувся до Соломона, який виглядав трохи стривоженим. Я насупив брови і розмито махнув головою, питаючи, що він має на увазі. 

Блондин набрав в легені повітря, дивлячись мені в очі, та на видиху різко відвів погляд, протираючи лице, ніби після довгого сну. 

- Та кажи вже, що сталося? - Він уникав дивитися мені в очі, а тоді мене ніби крижаною водою облило. - Фелісія мертва? 

- Ні! - Він різко повернувся до мене, ніби йому дали смачного ляпаса. - Ні, її ще не знайшли, але хлопці її шукають. 

- Тоді що в ім'я Духів сталося!? - Я не пам'ятаю, коли востаннє його таким бачив. Розгубленим… 

- Я… Вибач, друже, в мене… У мене не вистачить слів, аби сказати це якось м'яко і… - Він поклав долоні мені на плечі, дивлячись на мене співчуваючим поглядом. - Я хочу, щоб ти знав, Феліксе, це не твоя провина. - Я ледь помітно кивнув, очікуючи, що такого він збирається мені сказати. 

- Фелісія, - Мої нутрощі перевернулися в середині, в серце підстрибнуло до горла, майже заглушаючи слова друга. - Зурель Теоморі… - Я насупив брови, не розуміючи, до чого той чоловік. - Ах, Духи, чому це маю казати саме я!? - Він став до мене спиною, переводячи подих і збираючись з думками. 

- Що з моєю донькою, Соломоне? - Я сам здивувався від того, яким холодним і беземоційним став мій голос. 

- Вона… Вона вважала своїм батьком Зуреля Теоморі, вона жила в його маєтку, з його родовим іменем поки їй не виповнилося п'ятнадцять. Якщо вірити словам слуг…То… Він… був суровим батьком і полюбляв доволі жорстокі методи покарання… - Я закрив очі, намагаючись це якось переварити. 

- Що саме? Які покарання? - Соломон повернувся до мене, поглянув за борт і видавив з себе:

- ...Моріння голодом, холодом. Заборона на спілкування навіть зі слугами. Побої. Психологічний тиск… Феліксе, там багато чого було… Думаю саме з цієї причини вона перейшла до Роксарів. 

- …Яким на неї начхати… - Я вважко видихнув і відвернувся до моря, розуміючи, що на очі навертаються сльози. 

- Будь ласка, не звинувачуй себе. Ти думав, що вона мертва. Ти не міг знати… 

- Але мав. - Я повернувся до нього. - Соломон, я мав знати. Я її батько, розумієш? Єдиний обов'язок, який має чоловік в цьому житті, це захищати свою сім'ю. - Я стиснув плече друга, який виглядав не менш розбитим ніж я. - Морена… Вона не хотіла сім'ї, все що її цікавило, це відносини на одну ніч. Але навіть так… Вона не хотіла дитину, я їй сказав, віддай мені. І я подбав би про неї. Я любив би її більше за все на світі. Фелісія була б щасливою, здоровою дитиною, яка має сім'ю. Але я і забрати її не зміг. І скільки б я не намагався це виправити, стає тільки гірше. - Я розвів руками. - Подививсь, Духи карають мене за те, що я не поставив свою дитину вище тієї жінки. За те, що я не забрав її. За те, що повірив в брехню Морери.