Розділ 2.

Фелісія

Вдруге я прокинулася від завивання. Моє тіло здригнулося, бо той звук був дуже схожий на завивання вовків. Але вже через декілька хвилин, я побачила, як стеля шатра натягується і ослабляється…Від вітру. 

- Фелісія, будь ласка не спи так довго. - Я повернула голову трохи в бік, і побачила майже прозорого Ейріна. 

Чому він такий… Прозорий? Раніше він сяяв. 

- Ти ледь не померла. Мені довелося використати багато мани, щоб підтримати тебе живою. А в цьому світі мана не така густа, як в світі духів… Ось я і відновлюють так довго. - Я почула якийсь шурхіт. Ейрін теж повернув голову в той бік, а тоді в декілька стрибків наблизився до мого обличчя. - Ці люди добрі. Вони тобі допомогли. І зараз допомагають. Ти можеш їм довіряти. 

Як ти можеш знати, треба мені їм довіряти чи ні? Ти ж Дух. Ти не можеш знати, що на думці у людини. 

- Не знаю. Але я бачив їх душі, вони чисті. 

Тільки зараз я зрозуміла, що за весь час так і не розтулила рота. Виходить ми спілкуємося подумки? 

- Правильно. Тільки не засинай, добре? - Жалібно сказав Ейрін, поклавши свою напівпрозору голівку мені на плече. 

Я спробую, але нічого не гарантую. 

Чому я так почуваюся? 

- Ти так і не згадала? Чи забула? - Я спробувала щось згадати, але від того тільки заболіла голова. 

Перед очима з'явилися обірвані спогади. Оформлення документів, поїздка з Роксарами, потім… розмова з Лео… 

Якимось дивом піднявши руку, приклала її до скроні, майже повністю закривши око. 

Ні… Не може бути… 

- Ти прокинулася? - В моє лице подув вітер, трохи зменшуючи мій біль. 

В шатро зайшла жінка. З виду років сорока, може трохи більше. Її шкіра була засмаглою і я майже не бачила зморшків на її обличчі. Що заволоділо моєю увагою, так це колір її волосся. Білий. Чисто білий колір який навіть трохи різав очі. 

- Поки не кажи нічого. Ти ще слабка. - Вона щось кинула на підлогу біля себе, а тоді поруч поставила лук. Я продовжувала непорушно лежати, бо дійсно почувалася дуже кволою. - Не знаю, що ти пам'ятаєш, але мій син знайшов тебе на березі моря без свідомості і з дебелою раною на нозі. 

Я автоматично спробувала порухати ногами, але як результат лише зашипіла від болю. 

- Краще тобі зараз не рухатися. Я не цілитель, тому точно не скажу, але схоже в кров потрапила отрута. Тому відновлення займе деякий час. - Я розкрила рота, щоб спробувати щось сказати, але вийшло тільки вдихнути на повні груди. - Мене, до речі, звати Зої. 

Жінка присіла біля мене, і я зрозуміла, що лежу на підлозі… Досить м'якій підлозі. Коли вона опинилася ближче до мене, я змогла розгледіти, що вона вдягнена в одяг зі шкіри і хутра. Білого хутра здебільшого. 

- Лихоманка в тебе ще тримається. - Я нерівно видихнула, передавши руку на живіт. - Це добре, бо це означає, що твоє тіло бореться з отрутою. 

- Я ж казав, що вона добра. - Ейрін втомлено лежав поруч, згорнувшись в клубочок. Наскільки погано мені було, якщо йому настільки погано? 

- Але тобі треба ще поспати. Я заварю ще трохи відвару, але сон піде тобі на користь. 

Почувся який рваний звук, ніби хтось порвав міцного рушника. Я не зрозуміла звідки він, бо і Зої теж злякалася. 

- Дух вітру останнім часом не в гуморі. - Ч покотилася на Ейріна. 

- Я не здатен зараз себе контролювати, тому якийсь час від гір Ная і до Холодного моря буде вітряно. - Вітряно? Не схоже, що це просто вітряно. - Фелісія, ти не проти якщо я повернусь до світу духів ненадовго? Там я відновлюся значно швидше. - Я повільно кліпнуна, подумавши, що я його і не тримала. Тим паче, він сказав, що їй можна вірити… 

Кого я обманюю. У мене в будь якому випадку немає іншого вибору, окрім як  довіритися їй. 

***

Фелікс

- Ми не можемо більше тут затримуватися! - Соломон намагався перекричати вітер, який ніс з собою сніг. 

Я ледве міг бачити щось перед собою на відстані витягнутої руки, що вже казати про сліди, які давно вже замело.

Після тієї ночі, як зникла Фелісія, щойно стало сонце піднявся вітер. Неймовірної сили вітер. Вже тиждень як він не вщухає, і саме через нього припинили пошуки. Та я не припинив. 

- Вона жива! Вона не могла отак померти, не після того, як… - Мої слова зносив вітер, і я навіть не був певний, що Соломон мене чує. 

- Якщо сьогодні не покинемо столицю, то не встигнемо на корабель! Якщо твій брат дізнається, що ти поїхав без дозволу… - Я знаю, що він зробить. О цей божевільний на багато що здатен… Але зараз його варіанти вирішення проблем вже не здаються дуже радикальними. 

- Послухай! - Соломон схопив мене за плечі і потряс. - Якщо ти залишся тут, почнеться справжнісінька катастрофа. Повернемося додому, усе розповімо, і тоді вже разом будемо вирішувати. Подивись, Дух вітру злиться, а отже він ще в цьому світі, що говорить… про… 

- Про те, що Фелісія жива… Але їй не добре. - Я опустив голову вниз, видавлюючи з себе слова. Він правий. Але вона невідомо де, і невідомо в якому стані… Моя донечка.

***

Себастіан Роксар

- Що як він знайде її? - Аннабель сіла на крісло з ногами, гризучи ніготь і вдивляючись у вікно, де вітер ледь не зривав дерева. 

- Не знайде. А навіть якщо знайде, то вже мертвою. - Я обійшов стола, і відпив трохи червоної рідини з скляного келиху. 

- Що як некромант… - я гучно гримнув по столу келихом, що Аннабель здригнулася усім тілом.

- Досить! Навіть якщо Фелісія і бачила нападаючих, можна буде зрозуміти, що вони найманці. І все. Її свідчення навіть після смерті нічого не змінять. Вона мала бізнес, дуже прибутковий, звісно хтось захотів позбутися такого конкурента. - Заклавши руки за спину я підійшов до вікна. 

Це її Благословення усе зіпсувало. Всього за день встигла стати улюбленицею армтократів. Такими темпами невідомо, як би усе закінчилося. 

- Імператор ні про що не здогадується? - Вже трохи спокійніше спитала дочка. 

Я важко видихнув, спостерігаючи за вітром.