Присвячується кожному хто шукає свій дім...
Фелісія
Коли я прийшла до тями, перед очима все розпливалося, ніби хтось розлив воду на акварель… Розплющувати очі було важко, але зрештою я побачила стелю шатра.
Перше, про що я подумала, що я усе ще в таборі на полюванні. Але ось перед моїми очима вже з'являється Ейрін.
- Нарешті ти прокинулася! Я думав, що ти скоро відправишся на переродження.
Про що ти говориш? Я в нормі… Мабуть…
- Ти не пам'ятаєш, що сталося? - Ейрін звучав дуже стривожено, але у мене не було сил думати. Тому майже одразу провалилася в темряву.
***
Близько тижня тому
Вечір після полювання
Фелікс
- Що? Я не зрозумів. - Я відчував як в мені щось закіпає, але намагався тримати себе в руках. - Повтори.
- Фелісія поїхала в ліс. На полювання. На своєму коні. - Як дитині пояснював Себастіан, поки я сверлив його поглядом. - Полювання тривають поки не сяде сонце. Ми думали, вона полює. Але… - Він запнувся, а я нарешті почав потроху розуміти. - Вона не з'являлася. Ми зібралися і пішли її шукати. Її ніде не було. Був тільки її кінь. Мертвий. Біля урвища. Фелісія та мне було. Вартові вже обшукують місцевість… - Я не стримався і схопив чоловіка за горло та стис що сили.
- Ти кажеш, що не зміг дати захист своїй внучці, покидьок? - Жінка щось кричала, та вона говорила надто швидко, щоб я міг її зрозуміти. - Виродок.
Відпустивши вже почервонілого старого, я розвернувся і пішов до виходу, та мені перекрив шлях один з близнюків.
- З дороги!
- Е-ні. - Протягнув він. - Спочатку ти скажеш нам про свої наміри. - Я здивувався, а від того заплескав в долоні. Повернувся до старших Роксарів і заплескав вже їм.
- Неймовірні! Я перед вами не звітуватиму. - І повернувшись уже до хлопця, відштовхув його від дверей. - Геть!
Йдучи коридорами маєтку, я не розумів куди потрапив. Дідусь спокійно розповідає про те, що його внучка невідомо де, і можливо вже мертва, а перед тим намагається якимсь чином довести, що я їй не батько. Хоча видно, що вони усе знали.
Годі, це зараз не головне, головне зараз - знайти Фелісію.
***
Деміан
Ми вже вкотре обійшли цей ліс, перевірили усіх, хто тут був і міг, якось їй нашкодити… Але все безрезультатно.
Її немає.
Я озирнувся на те місце, де знайшли її мертвого коня. Очевидно, що це спроба вбивства - в тілі коня знайшли металеву товсту голку з отрутою. І судячи з того, що сказали маги… Від цього кінь забрикався і міг її скинути.
В урвище…
Поглянувши в безодню зовсім поруч з моїми ногами, я не міг повірити, що усе так закінчилося.
Мій єдиний друг.
Моя компаньйонка.
Моя союзниця.
Фелісія померла через мене. Бо вирішила мені допомогти. Я знав. Я відчував, що щось має статися! Я казав їй, що у мене погане передчуття. Як вона казала?
- Все буде добре. Змагання будуть відбуватися на території Імператриці, навіть якщо вона щось і зробить, буде очевидно що це сталося за її участі. Вона не стане так ризикувати своєю репутацію.
Якби ж я міг знати… Я б не пустив її на полювання.
- Ваша Високосте. - Я озирнувся і побачив маркіза Форіана.
- Вітаю, маркізе. Є новини? - Він похитав головою підходячи ближче.
Якийсь час ми стояли поруч і дивилися вниз. На урвище.
- Вона впала, так? - Я прошепотів ці слова, але здалося ніби хтось прокричав їх замість мене.
- Скоріше за все. Шанси, що вона могла вижити, впавши з такої висоти… Потрібно пам'ятати, що вона маг, який має благословення… Можливо, ми знайдемо її живою.
Чоловік говорив це щиро, ніби справді сподівався, що так і буде. Я поглянув на нього і загадав суд. Фелісія сказала, що у неї на нього був компромат, тому все так м'яко склалося. Але чому зараз він так поводиться? Ніби йому справді боляче?
- Чому ви все ще тут? Навіть Роксари поїхали додому, залишивши вартових. - На диво, я сказав це холодно. Без образи, і без злості. Як факт.
- Фелісія… Вона неймовірна. Я б навіть сказав, виняткова. - Він зробив коротку паузу, а тоді продовжив:
- Я бачив її дитиною. Малою дитиною. Вона була зацікавлена у всьому. Її очі сяяли щоразу, як вона бачила щось нове чи неймовірне. І для неї неймовірним були пташки чи інші тварини, які іноді проникали на територію маєтку. - Його голос відлунював медом, ніби він говорив про свою дитину, а не чужу. - А коли побачив її після стількох років… Духи, я б хотів, щоб мій син був хоча б вполовину такий, як вона. - Маркіз гірко розсміявся і замовк.
Мені було нічого сказати.
Я бачив, як сяяли її очі, коли поруч нікого не було. Коли вона їла їжу, яку я їй приносив. Коли вона говорила про свій бізнес, про плани. Вона хотіла випустити весінню лімітовану колекцію одягу, а разом з тим і лімітовану колекцію прикрас. Потім вона хотіла найняти ще ювелірів і відкрити ювелірний магазин, який би працював незалежно від ательє. Як вона раділа, коли казала, що на копальні почала підніматися продуктивність - з цим росла кількість коштовностей. Вона не встигала їх збувати. Коли вона розуміла наскільки багатою зможе стати, вона сяяла не гірше за гарно відполірований діамант на сонці.
- Що як вона померла? - Я озвучив свою думку раніше, ніж встиг припустити язика.
Маркіз важко видихнув.
- Навряд чи. Знаючи Фелісію, можу сказати, що вона жива. Вона не в нормі. Але вона жива. - Чоловік говорив це впевнено, а від того і я почав потроху в це вірити.
***
За Холодним морем
Серед темних кам'яних, нерівних стін сиділа стара жінка в білих одежах. Її довге волосся сіде волосся зливалося з її одягом, поки вона стояла на колінах та бурмотіла собі щось під носа. Усе лице було в зморшках, але навіть за ними було видно білі, незрячі очі старої.
Півколом її оточували постаті в чорних одежах, які ховалися в сяйві факелів.