Глава 13. Мирослава

– Моє рішення не змінилося з вашого вчорашнього візиту, – говорю твердо, розглядаючи чоловіка переді мною.

Він трохи повнуватий, у діловому костюмі і з краваткою, яка, здається, зав'язана надто туго. Тому що він постійно смикає вузол.

– Але це вельми взаємовигідна угода, – наполягає чоловік.

– Вибачте, але ні. Якщо хочете щось замовити: буду рада допомогти, але те, що ви пропонуєте, може зашкодити репутації мого агентства, – я захлопую записну книжку і відсуваю на край столу. Люблю коли на робочому місці ідеальний порядок.

– Ви даремно себе накручуєте, вам нема про що хвилюватися, – не здається Леонід не пам'ятаю, як його там по батькові. Заступник директора фінансового відділу невеликої компанії з продажу комп'ютерної техніки.

Варто розуміти, що смерть людей для багатьох – це насамперед гроші. Ось як для нього. Вчора помер їхній співробітник, а вони просять мене виставити рахунок на тридцять вінків замість трьох, завищити ціну на найпростішу труну і орендувати катафалк за ціною лімузина для віп-персон. На ту суму грошей, яку вони пропонують мені провести через свої рахунки, можна злітати на місяць і назад, не те що влаштувати похорон. А потім я повинна перевести в готівку це все і віддати їм за вирахуванням своєї комісії.

– Що ж, завдяки своїй упертості ви щойно втратили дуже цінних клієнтів. Усього найкращого, – невдоволено бурчить він, кидаючи на мене гнівний погляд.

– І вам того ж, – махаю рукою і втомлено тру перенісся, спостерігаючи за тим, як Леонід ховається за дверима.

Вони пропонували мені десять відсотків за відмивання грошей, але краще жити з чистою совістю, ніж постійно думати, а чи не посадять мене за це. Я відкидаюся на спинку крісла, піднімаю руку і дивлюсь на каблучку на своєму пальці. На душі одразу тепліше стає, а проблеми йдуть на задній план.

Я так і не знайшла сил зняти її. Цілий вечір учора милувалася і думала про те, що було б, не подзвони хтось Романові з роботи. В черговий раз. Чому щоразу, коли у нас намічається близькість, у нього щось трапляється на об'єкті? Наші губи навіть не встигли зустрітися, як задзвонив телефон. Невже доля натякає на щось?

Стук у двері перериває мої думки. У кабінет прослизає мій стажер із винним виглядом. Той самий, який на похороні Пушина переплутав фотографії покійного.

– Вибачте, можна? – тихо питає він, не наважуючись підняти на мене погляд.

– Ти вже увійшов. І, здається, Антоне, ти був звільнений.

– Так, я саме про це і хотів поговорити, – тупцює на порозі, смикаючи рукав спортивки. – Будь ласка, дайте мені другий шанс.

– Четвертий ти хотів сказати?

Хлопчина зовсім похнюпився. Згадав усі свої проколи. А їх було набагато більше.

– Ну, Мирославо Олександрівно, клянуся, цього більше не повториться! Я старався, чесно! Не знаю, як так вийшло. Може тому що я постійно нервую і боюся зробити щось не так. Мені просто… Мені така потрібна ця робота, розумієте? У вас платять добре, мене більше ніхто на таку зарплату не візьме. А в мене двоє молодших сестричок та матір одна, мені допомагати їй треба. Візьміть мене назад, клянуся, я робитиму все, що скажете! Старатимуся ще більше!

– Бачила я вже, як ти старався, – зітхаю втомлено, не знаючи, що з ним робити.

Антону лише дев'ятнадцять. Він навчається на заочному відділенні і до мене де тільки не працював. Хлопця справді шкода, будь на моєму місці хтось інший – навіть розмова з ним вести не стала б, але в мене дуже добре серце. Або це просто Антон вміє так правдоподібно зіграти на моїй жалості.

– Гаразд, – кажу і помічаю, як у очах хлопця з'являється надія, а на обличчі розквітає посмішка, – даю тобі ще один випробувальний термін.

– Дякую вам велике, Мирославо Олександрівно! – Він весь світиться від щастя, і я не можу встояти, на моєму обличчі з'являється посмішка у відповідь. – Але врахуй, – намагаюся, щоб мій голос звучав суворо, – це справді останній шанс. Більш не буде.

– Та я працюватиму навіть понад норму! Зроблю все, що скажете! Навіть каву приносити вам можу! – надихається Антон. Я закочую очі.

– Іди вже, робітниче.

– Так точно! – Антон відчиняє двері і лицем до лиця стикається з моєю помічницею Алею.

Він пропускає її до кабінету та зникає.

– Міро, там це… – починає Аля і замовкає. Коситься на двері.

– Що?

Аля знижує голос до шепоту, наче нас міг би хтось почути:

– Там прийшов представник чергової будівельної компанії, яка має намір зносити квартал. З тобою поговорити хоче.

Новина мене сильно злить. Я різко піднімаюся з крісла, проводжу долонями по і без цього гладкій спідниці і рухаюся до Алі.

Моє бюро знаходиться у будівлі, яка вже кілька років не дає спокою забудовникам міста. Іноді здається, що вони просто змагаються: хто ж перший зможе отримати цей ласий шматочок. Востаннє до нас ось так приходили трохи менше ніж півроку тому. Моя відповідь була максимально зваженою: ні. Своє приміщення я не продаю, на знесення будівлі я не згодна і на «місце не гірше» міняти нічого не збираюся. Якщо вони так хочуть щось будувати – нехай роблять це довкола будівлі, в якій знаходиться моє агентство.