Глава 12. Мирослава

Сьогодні у мене вихідний, я неквапливо готую сніданок, думаючи про всякі дрібниці, і абсолютно точно не готова в цю хвилину приймати гостей. Тому дзвінок у двері мене неабияк дивує.

Гадки не маю, хто б це міг бути. Хіба що контролер лічильників. Зазвичай, без попередження друзі до мене не приходять.

Сподіваючись, що комунальників не злякає мій домашній вигляд, я відкладаю ніж і йду відчиняти двері.

Завмираю, дивлячись на екран домофона, і відчуваю, як відразу збивається з ритму серце. Тіло миттєво напружується, а дихання обривається.

На екрані – Роман.

Це так несподівано, що хочеться вщипнути себе.

Мене накриває паніка. Холодію при думці, що він міг побачити під будинком мою робочу машину, впізнати номер телефону на її боці і все зрозуміти… Доводиться переконувати себе, що Роман точно не пам'ятав мій мобільний. Адже навіщо?

Я повертаюсь поглядом до екрану. Для чого він приїхав?

Дивлюсь у дзеркало, стримуючи стогін. Занадто по-домашньому, а Роман – навряд чи фанат затишних костюмів із принтом диснеївських принцес, хай мій і шовковий для дорослих дівчаток.

Але часу перевдягатися немає.

Я розпускаю волосся, розправляю плечі, за звичкою втягую живіт і, затамувавши подих, відчиняю двері.

– Доброго ранку, – вітаюся з ним першою під звуки ударів свого серця.

Те, як Рома проходиться по мені поглядом, робить ще гірше. Здається, я за крок від тахікардії. Сподіваюся, Багіров хоча б викличе мені швидку у разі чого.

Чоловік окидає мене поглядом від покритих темним лаком нігтиків і пухнастих капців на ногах до декольте, що раптово починає здаватися надто відкритим. На останньому затримується непристойно довго. Він ковтає слину і я помічаю, як його кадик сіпається.

Далі його погляд їде повільно та якось неохоче. Коли наші очі зустрічаються, Роман вже повністю бере себе в руки, посміхається та киває:

– Доброго ранку, Міро.

Його вітання приємно лоскоче слух. Доводиться зізнатися собі, що я сумувала навіть за його голосом.

Далі я чую легкий шелест і притискаю руку до рота, бо Роман дістає з-за спини букет.

Це так несподівано і мило, що я гублюсь. А ще кудись випаровується злість і рішучість знову дати відсіч.

Я як цукерка – тану.

"Господи, невже Лея – його таємний спецагент і передала через господаря Бобіка інформацію про те, як мене можна вламати?" – Сміюся про себе.

Дивлюся на квіти, усміхаюся, не вагаючись тягнуся до них пальцями.

Це один із тих букетів, які продаються в бутику Мар'яни. Вони коштують шалених грошей, їхні фото неможливо не розмітити у себе в соцмережах, бо в оточуючих одразу виникне мільйон питань. І чоловіка, який дарує такий букет, неможливо виставити за поріг, не давши шансу сказати, навіщо прийшов.

Здається, я продалася за букет і кілька палких поглядів. Як мало потрібно жінці для щастя.

– Дякую, вони дуже гарні, – я ніколи не вважала себе сором'язливою, але, приймаючи квіти, дійсно гублюся. Притискаю їх до грудей, вдихаю аромат, дивлюсь на Романа та посміхаюся.

Зараз би дати собі потиличник і не променитися захопленням, адже з одного погляду на мене все стає очевидним, але… Не виходить.

Він дізнався мою адресу. Він приїхав до мене із квітами. Чи відчуває він вину за те невдале побачення?

– Я зрозумів, що був не зовсім правий, – він говорить, а мені навіть не віриться. Чоловік, який визнає свою неправоту, така рідкість у наш час. – Мені дійсно потрібна твоя допомога. Але, здається, моя пропозиція поранила тебе.

Щоб не вивалити на нього відразу всі свої сумніви, прикусую язик і киваю, опускаючи погляд на квіти. Бог ти мій, які ж вони гарні!

– Мені теж варто перепросити, що підставила тебе… Я не думала, що це може вилізти тобі боком, – у відповідь на моє щире вибачення Роман усміхається і без запрошення заходить до квартири.

Я роблю крок назад, сильніше притискаючи до грудей букет. Серце – кульбіт. Ми з серцем не проти, щоб він зайшов, нехай він і не питав.

– Я не сумніваюся, що ти не збиралася мене підставляти. Я тебе не звинувачую, – він зачиняє за собою двері, заповнюючи широкою фігурою простір вузького коридору. Мене огортає аромат його чоловічого парфуму. – Але від допомоги справді не відмовився б.

Роман пильно дивиться, явно чекає відповіді, я ж зітхаю і знову опускаю погляд. Мої бажання виступають проти такої реальності. Але й зізнатися вголос, що я хотіла б із ним чогось справжнього, не виходить.

– Міро, – я дозволяю Роману торкнутися пальцями своєї щоки, погладити ... Відчути його дотик дуже приємно. Піднімаю погляд.

– Я справді, як ти і радила, міг би найняти актрису, але є одне «але»…

Роман робить паузу, моє серце пропускає удар.

– Яке? – Ще з провального вечора в ресторані мені варто було б взяти за правило не вигадувати зайвого, щоб потім не розчаровуватися. Але на цей раз не доводиться.