Глава 9. Роман

Я завмираю з виделкою в руці. З подивом дивлюся на батька, який щиро сміється і плескає в долоні. Поруч, зображуючи щастя і трохи переграючи, хіхікає Лялечка. Я переглядаюся з братом, той знизує плечима, даючи зрозуміти, що теж не в темі.

Що за чортівня відбувається у цьому будинку?

– Я взяла журнал із собою, хотіла почитати, раптом нудно з вами буде… Ой… – Ляля ляпає чергову дурість, але їй за це нічого не буде. – Не з вами нудно, просто нудно… І я ось там побачила… Подумала, а раптом це такий сюрприз… Так? Сюрприз?

Вона дивиться на мене, а я гадки не маю, що там у неї за сюрприз.

– Дай журнал, будь ласка, – прошу дуже чемно, але Лялечка все одно лякається.

Прохання моє вона виконує, але близько не підходить. Простягає журнал на відстані витягнутої руки. Я вириваю його різкувато, проходжуся по перших рядках і навіть не знаю – плакати мені чи сміятися. Бо перед очима стаття із величезним заголовком: «Холодне серце мільйонера розтануло? Таємна наречена Романа Багірова» та наші з Мирославою фотографії. Парочка з виставки, з похорону та з парку, де ми стоїмо надто близько один до одного. Папараці постаралися на славу. На останньому фото ми взагалі ніби цілуємось, хоча вся справа у «вдалому» ракурсі.

Прекрасно.

З байдужим виглядом мовчки відкладаю убік журнал, беру в руки прилади і продовжую їсти, наче нічого не сталося.

Батько, Лялечка і навіть Костя завмерли. Запанувала цілковита тиша. Їхні погляди сповнені цікавістю, а я насилу стримуюсь, щоб не розсміятися. Жовта преса як завжди працює оперативно, але потрапляння – в молоко. Навіть читати цю маячну не збираюся.

– Романе, я чекаю подробиць. – Першим не витримує батько, прокашлюється, подається вперед і серйозно дивиться на мене.

– Це просто помилка, чергові плітки, не більше. – Знизую плечима. Він чекає новин про заручини, а я говорю правду.

– Яка помилка, Ромо? Ти за дурня мене тримаєш? Там ваші фотографії, якщо не помітив. Я хочу побачити цю Мирославу! Чому про неї знають якісь журналюги, а твоя сім'я – ні?

На язику крутиться їдкий жарт, що батькові непогано б так само запам'ятовувати імена наших партнерів, як швидко він запам'ятав ім'я моєї «нареченої», але я стримуюсь.

– Немає ніякої Мирослави і не буде, – у відповідь на моє твердження він вражено охає, Ляля прикриває долонькою рота і ойкає, Костя терміново мчить до барного столика, щоб налити батькові води.

Батько її жадібно п'є. Лялечка бігає по їдальні, намагаючись знайти пульт від кондиціонера, але врешті здається, хапає злощасний журнал і починає обмахувати ним батька.

Я спокійно жую своє м'ясо. Це наша стандартна сцена. Я виводжу бідного батька з себе безвідповідальністю, Костя з Лялечкою рятують. Всі задоволені.

– Ну от що ти за людина? – Батько починає голосити. – Скільки можна витрачати життя на всілякі дурниці? Скільки можна міняти спідниці?!

Якщо чесно, я готовий робити це до його віку, а якщо вдасться і довше – буду радий, але делікатно мовчу. «Спідниці» я люблю. Особливо міняти не рідше одного разу на місяць.

– Я так втомився… Я так втомився за тебе хвилюватись, сину!

– Ну-то просто не хвилюйся, – кидаю байдуже. – Це у тебе проблеми зі здоров'ям, а не в мене. Не бачу приводів для твого хвилювання.

У відповідь на моє зауваження батько хапається за серце. Це теж цілком звичайна справа. Я не реагую. А Лялечка кидає журнал і мчить за краплями.

– Давай краще обговоримо термінові справи. Ми беремо ту ділянку поряд із Сонячною? – Намагаюся відволікти батька від теми новонабутої нареченої.

Він же кидає на мене гнівний погляд, не відповідає, тягнеться за журналом, гортає його, захлопує і голосно зітхає, остаточно забувши, що хвилину тому ніби збирався вмирати.

Потім він відмовляється від стопки, що пахне серцевими краплями, барабанить пальцями по столу, про щось задумавшись. Цей його вираз обличчя мені чудово відомий. Тому настав час згортати вечерю і валити під якимось приводом.

Тільки я підводжуся, збираючись вибачитись і озвучити придуману термінову справу, як батько промовляє:

– Загалом, Ромчику, я днями заповіт вирішив змінити, з юристами саме радився…

Початок мені вже не подобається. Я завмираю, передчуючи, що розвиток батьківської думки мені задоволення теж не принесе.

– Костя має сім'ю, дітки скоро з'являться, тому я вирішив, що йому залишу контрольний пакет акцій компанії.

Після цих слів уже я поглядаю на склянку з розведеними серцевими краплями. Батько вирішив нас світом пустити? Я, звичайно, вірю, що він проживе ще років так двадцять, але, тим не менше, у нас з ним були зовсім інші домовленості.

– Який заповіт? Ти забув, що ми збиралися розпочинати процедуру передачі твоїх акцій мені? – питаю холодним голосом.

– Я передумав, – як ні в чому не бувало заявляє той. – Але у світлі останніх подій, – він робить драматичну паузу, підносить склянку до губ, – мені, мабуть, варто знову зателефонувати до юристів і переграти все. Кості з Лялечкою будинок залишу. Яхту вам навпіл. А контрольний пакет акцій тобі. Якщо вже ти нарешті про сім'ю задумався і одружитися зібрався. Ти хлопець хваткий, справу нашу любиш і статок примножуєш.