Глава 8. Роман

Відтоді, як наш із Костею батько став вдівцем, а ми втратили матір, у родині Багірових з'явилася важлива, але з кожним роком все більш втомлива особисто для мене традиція – сімейні вечері у батьківському будинку не рідше разу на тиждень.

Спочатку я ставився до цих вечорів як до можливості підтримати батька. Втрата коханої дружини просто вбила його. Та й мені самому потрібна була ця підтримка не менше, ніж йому. Тому що зі смертю матері збіглася ще одна подія, яка вдарила майже так само сильно. Мене зрадила жінка, з якою я збирався провести решту свого життя.

З того страшного періоду минуло вже вісім років.

І ось зараз, сидячи за одним столом з батьком, Костею та його молодою дружиною, я раптом ловлю себе на думці, що всі ми з того часу дуже сильно змінилися.

Батько, який був неймовірно талановитим, хапким, працездатним та амбітним бізнесменом, став надто домашнім та сентиментальним поборником сімейних цінностей.

Тоді він майже повністю закинув бізнес і нескінченно шкодував, що витрачав стільки часу на речі, які виявилися не важливими, а бажане та цінне – безповоротно втратив.

Тепер він постійно думає про близьку смерть, хоча йому немає ще й шістдесяти, і єдине, про що дійсно турбується — це щоб його діти не залишилися не прилаштованими.

Костя… Йому, напевно, було найскладніше — тоді моєму молодшому братові стукнуло всього сімнадцять. Він був просто щасливим пацаном, а втративши матір, яка вклала в нього усю душу, поринув у глибоку депресію. Ледве вступив до університету. Так само ледве відучився, бо цього вимагав я. А потім знайшов свою… Ммм… Принцесу єдинорогів… І вдарився у їхнє рожево-мильне кохання.

Батько ніколи й нічого від Кості не вимагав. Костя користувався цим. Йому не цікавий наш бізнес. Він просто отримує задоволення від життя, радуючи цим батька. Мені іноді здається, що навіть мама не змогла б розпестити його так, як розпестив овдовілий батько.

Я ж після смерті матері був змушений взяти сімейну справу до своїх рук. Тоді мені було двадцять п'ять. Самому ще б підучитися, але доля розпорядилася інакше. Без хибної скромності можу сказати, що зі своїм завданням я впорався.

Тільки подяки за це не отримав жодного разу. Лише вічні закиди з усіх боків. Але я й не чекаю. Бізнес Багірових процвітає. Ми з Костею та батьком співіснуємо цілком мирно. Думаю, мама була б задоволена, що так склалося. Цього мені достатньо.

Дивитись на те, як Костя вуркотить зі своєю Принцесою, мені іноді прямо нестерпно, але це я ще витримати можу. Складніше, коли Принцеса відкриває свій чарівний ротик і починає щось говорити.

Вона дуже дурна і при цьому вкрай гарна. Блондинка з дутими губами, яскравими блакитними очима і геть-чисто відсутнім інтелектом.

Її дурість турбує лише мене. Батько та Костя впадають в екстаз від будь-якого її слова. Наприклад, зараз вона не смішно жартує, а батько заливається, відкидаючись на спинку стільця та притискаючи руки до живота.

Йому так смішно, що навіть сльозу доводиться змахувати. А я ніяк не можу розібратися: це я дурень чи у моїх родичів помутніння?

— Лялечко! Дівчинко моя, ти точно бажаєш старому смерті!

Лялечка, навіть ім'я якої здається мені максимально ідіотським, червоніє, складає руки в молитовному жесті і починає благати батька не лякати її такими заявами.

Це чухає його самолюбство. Я навіть припускаю, що Лялечка зрештою може виявитися продуманим стервом і позбавити нашу сім'ю всього нажитого майна. Тому я з нею обережний. На відміну від решти рідні.

– Мироне Марковичу, ви нас з Костенькою так не лякайте! Ми без вас нікуди! Ви нам з онуками обіцяли сидіти! — Лялечка посміхається батькові, стискає під столом братове колінку, повертає голову і дарує усмішку ще й йому, а потім дзвінко цмокає в щоку.

Мене вона боїться. У цьому я просто не сумніваюся. Але це й добре.

Згадка про онуків наближає батька до екстазу. Він навіть не приховує, що чекає новину про Лялечкіну вагітність більше, ніж власну смерть.

– До онуків я нікуди, Лялечко. Ти маєш рацію, моя дівчинко!

Мені складно стримуватись і не закочувати очі з періодичністю раз на хвилину. Адже, чесно кажучи, ці розмови давно втомили і сенсу в них немає.

Дуже шкода, що на іншу тему батькові та Кості говорити не цікаво, а Лялечка, на жаль, ні на що інше не здатна.

– Ромчику, а ти мовчиш чому? – Коситься у мій бік батько.

– Рома, тату. Домовлялися ж…

Ромчиком у дитинстві мене називала мама. Це звернення назавжди асоціюється із нею. А те, що звичку називати так само перейняли батько з братом – дратує.

– Розкажи нам, як провів тиждень. Що нового у твоєму житті?

Батько ігнорує моє прохання, зате дивиться вичікувально, завмерши зі столовими приборами в руках. Усі за столом теж піднімають погляди на мене.

Мені доводиться тримати себе в руках, щоб не вилаятися. Вони справді чекають, що «Ромчик» почне ділитися з ними особистим? Чи що у мене за роботою ще залишається час на усілякі дурниці? «Ромчик» любить крани, інвестиції та звук забивання паль, що знаменує початок будівництва нового проекту.