Глава 3. Мирослава

Мої губи розтягуються, за посмішкою я намагаюся приховати внутрішню напругу та паніку. Рука мого нового знайомого по-хазяйськи влаштована на моєму стегні. Роман поводиться настільки невимушено, що складається враження, ніби він щовечора підігрує божевільним жінкам. Притискає мене ближче до свого гарячого тіла, я ж не знаю куди подітися і раз у раз поглядом ковзаю по його ідеальному обличчі. Десь на тлі звучить музика, повз нас проходять люди, очі сліпить кілька спалахів камер. Все це немовби відбувається не зі мною.      

— Здається, ми десь бачилися, Романе, ваше обличчя виглядає знайомим, — Денис вивчає на мого «нареченого» поглядом.                

Якби я не хвилювалася зараз настільки сильно, могла б навіть подумати, що він ревнує. Але, чесно кажучи, це мене зараз не цікавить. Головне, щоб Роман не дав мені зганьбитися.

— Навряд чи…                         

Він хмикає, знизуючи плечима. Співрозмовник йому абсолютно не цікавий, уся увага прикута до мене. І це хвилює. Він виводить пальцями візерунки по моєму попереку і навіть через тканину сукні його дотики здаються мені палаючими, вони неймовірно хвилюють.                     

Ще хвилину тому я була такою впевненою, зараз же нагадую собі відверту дурепу. Притискаюся до його боку, закушую губу, посміхаюся і тремчу... Поводжуся так, ніби дійсно маю підстави покластися на цього чоловіка і довіритися йому.                 

— Рома займається… — починаю, дивлячись на Світлану, яку тільки не перекосило.

Щось підказує мені, що колишня подруга вже не надто й рада нашій зустрічі. А мені зловтішно приємно. У Романові відчувається сила, впевненість та породистість. Він саме той тип чоловіків, про який колись мріяла вона. І незважаючи на те, що Денис добре піднявся, до мого супутника йому явно далеко.

— Будівництвом, — вигадати бодай щось не встигаю. Домовляє Роман. Його великий палець без зупинки погладжує мою талію. Я ж дуже хочу вірити, що ось зараз її вигин можна вважати спокусливим, і подумки клянуся, що із завтрашнього дня почну ходити до спортзалу. — Багіров-девелопмент.

Чоловік вимовляє буденно і ліниво, я ж давлюся повітрям. Цієї паузи достатньо, щоб впоратися зі здивуванням і мені, і Світлані з Денисом.

Чорт забирай, я так нахабно схопила за руку Романа Багірова?! Старшого сина головного забудовника у нашому місті?

Почуття таке, наче на наживку для краснопірки клюнула... Акула.                   

— Води, рідна? — Роман запитує, змушуючи мене підняти погляд. Дивлячись на його білозубу усмішку, я розумію дві речі: він справді акула, а ще… Він бавиться.

У чорних очах бешкетний блиск, на гарних чоловічих губах – усмішка. Один погляд на Багірова — і моє серце знову прискорюється. Тільки цього разу не від страху.       

— Все добре, любий, — я намагаюся відповісти в його манері. Силою змушую себе відірвати погляд від нього. У голові з'являється думка, що навіть якщо все закінчиться моїм крахом, я ще довго згадуватиму цю зустріч. Дивуватимуся своєму нахабству. І, мабуть, мріятиму про відчуття його близькості.     

— Ми взяли квартиру у вашому ЖК, — зауваження Дениса здається недоречним та якимось жалюгідним. Роман ковзає поглядом, явно не збираючись нічого відповідати.                     

Роману Багірову абсолютно без різниці, хто житиме у його ЖК. Важливо, скільки грошей новий проект принесе бізнесу його сім'ї.       

— Хороший вибір… — його відповідь пронизує снобізм. І це теж викликає в мені захоплення. А потім миттєво, як холодною водою, обливає. Чорт... Він же навіть мого імені не знає.

— А ти, Міро, чим займаєшся? Хоча з таким хлопцем можна дозволити собі не працювати, — уїдливо зауважує Світлана, хоч як би не намагалася, а приховати в голосі заздрість їй не вдається.

Жахлива правда полягає в тому, що я займаюся похоронами. Дівчинка, яка завжди мріяла про весільний салон, заробляє гроші у своєму похоронному бюро «Сльози янгола». Моя спеціалізація – труни, вінки, допомога з організацією поминальних обідів та здача в оренду катафалка.

Єдина крапелька романтики, яку може дозволити моя професія, прихована у назві бюро.

Таким не похизуєшся. Особливо при Романові Багірові. А він зараз з цікавістю дивиться на мене і чекає на відповідь. Тому я брешу. Вкотре за цей вечір.        

— Ти ж чудово знаєш, що я не можу сидіти без діла і завжди прагнула самостійності та незалежності. У мене весільне агентство. Ти, напевно, пам'ятаєш, я ще під час навчання в універі почала займатися цим, — вимовляю легковажно, скидаючи волосся з плеча. Мабуть, вигадую собі, але здається, що у Романа трохи ворушаться ніздрі. Він що, втягує мої парфуми?                

Про це краще не думати, інакше сильніше почервонію. Краще й надалі фантазувати. Нехай хоча б сьогодні у мене в житті буде все, про що мрію.       

— Щоб наше весілля вийшло ідеальним, тренуюсь на інших…

Нібито гостро жартую, скидаючи на раптового нареченого грайливий погляд. Він його ловить і знову на губи з'їжджає. Я ж, як дурненька, навіщось їх стискаю на мить. Здається, веселю його. Ну і нехай.

Ще сильніше рівняю спину, коли чоловіча рука трохи з'їжджає вниз і гладить... Господи, мої обтягнуті сукнею сідниці!