Глава 13

Божевільний день триває. Я не встигаю допити другу каву, бо мені телефонує мама іменинника і просить повернутися. Щось трапилося з Тимуркою.

Перетинаючи дорогу в неналежному місці під обурені сигнали машин, я в думках лаю і водіїв, і жінку, яка чітко нічого не пояснила.

Я встигаю передумати все на світі від зламаної ноги до анафілактичного шоку через заборонену їжу, а коли влітаю в кафе, бачу Тимку, що сидить у кутку ігрової осторонь дітей, які влаштувалися за дитячим солодким столом.

— Я підходила і питала, Агато. Він сказав, все добре, він просто посидить і зачекає, коли його забере мама.

Головна мама свята намагається пояснити мені на бігу, але я просто вимучую посмішку та швидким кроком йду до сина.

Сідаю навпочіпки, намагаюся зловити погляд. Серце наче стиснули в кулаку і не збираються відпускати. Він виглядає таким самотнім зі своїм жирафом. Я почуваюся жахливою матір'ю.

— Агов, ти чого, синочку? — тягнуся до оксамитової щічки і погладжую. Тимур дивиться на мене коротко, дме щоки, стискає губи і крутить головою.

— Нічого, все добре, але давай вже поїдемо…

Він просить, хмурячи брівки. А мені хочеться весь світ перевернути і покарати кривдника. Хтось скривдив же, я відчуваю.

— Чому ти хочеш поїхати? Там солодкий стіл, є кілька десертів, які тобі можна. Старші мали показати.

Син надується ще сильніше. Починає сопіти.

Не знаю, де він почув, що чоловіки не плачуть, але намагається стриматися щосили. З недавніх пір — це його нова звичка. А я вбила б того, що сказав Тимуру, що він — єдиний чоловік у сім'ї, а отже, завжди повинен бути сильним і мене захищати.

Він мотає головою і тре кулачками очі. Потім дивиться на мене серйозно.

— Те, що мені можна, я не хочу. А те, що хочу, їдять інші.

— Тимусь, ми в цьому не винні, і вплинути на це, на жаль, не можемо. Ти ж знаєш: може бути дуже погано.

Ненавиджу вести такі розмови з дитиною. Наче краду його дитинство, але як інакше?

Уловлюю в синові роздратування. Маленькі ніздрі тремтять. Потім він знову починає сопіти.

— А ще вони постійно говорять про тат... Я вже стомився слухати про чужих тат...

Високий голосок віддає такою відчайдушною втомою, що сльози навертаються вже в мене. Закидаю голову і часто-густо моргаю. Ненавиджу тебе, Серебрянський. Всім серцем ненавиджу!

Опустивши погляд, усміхаюся синові. Хочу знову торкнутися щічку, але він сіпається. Господи, і це тільки початок. Як я проведу його по життю із брехнею?

— Де мій тато, мамо? — Я збиралася запропонувати йому втекти зі свята і знову скататися у біопарк, але слова застрягають у горлі. Прокашлююсь, ніяково усміхаюся. — Тільки правду! Я вже не маленький! Коли я сказав, що мій тато був пожежником і загинув, усі засміялися.

Озираюсь на стіл. Діти продовжують веселитися, сміятися, базікати. Вони не уявляють, як жорстоко вчинили. Та й річ не в них.

У нас за спиною пліткують. Ті ж матусі, які зараз усміхаються, не соромляться шушукатися про походження моєї дитини при своїх дітях.

Кров у жилах закипає.

Тимур уже немаленький, але я встаю і ривком піднімаю його на руки.

— Твій тато був чудовою людиною, Тимуре. Він дуже любив мене і віддав би за тебе своє життя. Але так сталося, що коли інші тати просиджували штани в офісах, твій рятував людей.

Брешу на ходу, прощаючись з мамою іменинника прохолодним кивком. Впевнена, спину мені врізається презирливий погляд. Але до біса. Я не розхвалюватиму свято, яке нам із Тимуром задоволення не принесло.

— А чому ми не їздимо до нього на могилку?

Син запитує куди спокійніше, коли ми опиняємось на вулиці.

З кожним кроком я все ясніше відчуваю його чималу вагу, але на землю не поставлю, доки сам не попроситься. Він же потягує пасма мого волосся. Гладить їх, потім взагалі тягне до обличчя. Нюхає, цілує…

Я не можу стримати посмішки. Мій любий ніжний хлопчик. Злегка підкидаю його, прямуючи до припаркованої у кварталі машини.

— Бо твій тато не хотів би, щоб ти плакав у нього на могилці, синку.

Він завжди хотів, щоб ти був щасливий, не сумував, займався улюбленою справою та…

Договорити не встигаю.

У полі зору опиняється моя машина. Поруч із нею я бачу людину. Вона не просто йде повз, а стоїть, притулившись до дверцят дупою. А я її, між іншим, мила далеко не вчора.

Це чоловік. Він дивиться в телефон.

Я впізнаю його одразу, але мозок відчайдушно пручається. Але це мій, а Тімкін спрацьовує інакше.

Він починає крутитися впійманою на гачок рибкою, я опускаюся — тут же зісковзує і мчить, ніби побачив старого знайомого. А я стежу, як син біжить назустріч до рідного батька з криками:

— Ооо! Приборкувач вовків! Ти прийшов! А ти мені снився сьогодні! Ми з мамою вирішували, чи ти підійдеш нам на роль тата!