Глава 12

Після розмови з колишнім чоловіком я півночі крутилася без сну. Вранці ледь продерла очі. Ми з Тимуркою та жирафом швидко зібралися та поїхали до дитячого кафе, в якому сьогодні один із друзів сина з минулого садка святкує День народження.

Може я б пропустила свято: і сама не надто бадьора, і по Тимурці видно – тре очі і хникає. Не хоче нікуди. Але так ми з ним у вересні точно не домовимося про похід у новий садочок. А мені дуже дуже потрібно, щоб він згадав, як круто буває в компанії дітей.

До кафе ми приїжджаємо з невеликим запізненням. Я вручаю синові гарний пакет із подарунком з віш-листа, який склала розфуфирена матуся, заповнені гелієм повітряні кульки і передаю з рук до рук аніматору.

Хвилин двадцять проводжу разом з іншими матусями – стежу за Тимуром, роблю кілька фотографій та відео собі на згадку, а потім, коли розмови стають зовсім мені не цікавими – наповненими жовчю та ненавистю до всього навколишнього світу, при цьому з яскраво блискучими вініровими усмішками, я брешу, що потрібно прийняти важливий дзвінок, і збігаю в кафе навпроти.

Займаю столик біля вікна, замовляю собі капучіно та жахливо калорійний десерт. У моєму житті останніми днями перебір із погонями, стресами та адреналіном. Потрібно чимось підсолодити.

Переконую себе ж, що мені взагалі не цікавий Ігор і про нього я думати не збираюся, але думки раз у раз звертають у нічну розмову. Я страшенно боюся, що він дізнається правду про Тимура. Всерйоз готуюся створити спеціально для нього легенду. Найняти актора, представити його батьком Тімки. Закінчити з океанаріумом і забути про нашу зустріч, як про страшний сон.

Екран телефону запалюється. Я зведена, тому насамперед думаю про Ігоря, але це не він, а Артур.

Усміхаюся і заходжу до нашого листування.

"Привіт красуне. Як твої справи? Знову на пахоті?»

Фиркаю і сміюся. Хочеться нагадати своєму колишньому роботодавцю, що раніше він не журив мене за перепрацювання, а активно користувався трудоголізмом. Але, мабуть, одна справа – він. Інша – Віктор.

До нового роботодавця Артур ревнує мене не менше, ніж колись ревнував до Ігоря. Та й рішення повернутися додому він не схвалює. Впевнена, сумує. І за Тимуркою, і за мною.

А я відчуваю сором, що за стільки років не змогла відповісти йому взаємністю. Але мені здається, він заслуговує щирого кохання, а не простої подяки, яку йому дала б я.

Вирішаю, що їжачитися не буду. Обираю кілька зроблених у кафе відео та фотографій, та відправляю.

Артур лайкає кожну вогником. Я впевнена, що розглядає із посмішкою.

«Дорослим став…»

Його відповідь віддає тугою. Мені й самій здається іноді, що син встигає підрости за кілька годин розлуки між тим часом, як я цілую його в лоб перед роботою і на ніч, повернувшись.

В голову лізе шалена думка: може повернутися до Італії?

«Ага, хоче завести жирафа»

Скаржуся на сина Артурові. Він відповідає смайлом, а потім передзвонює.

– Привіт, – знайомий чоловічий голос приємно чути. Я посміхаюсь. Теж сумую за ним. Жаль, що тільки як за другом.

– Привіт.

– Ну ти ж володарка простору і імператриця сопромату, маєш впоратися і вмістити жирафа, наприклад... На балкон!

Не стримано сміюся. Тепер зрозуміло, у кого мій син має таку схильність до креативу. Хоча і татко у плані креативу не відстає.

– Не повіриш, саме цей варіант ми розглядаємо.

– Ось і розумниця, – похвала гріє душу. Голос Артура заспокоює.

Ми розмовляємо з ним півгодини майже ні про що. Він розповідає про проекти та співробітників-тугодумів. Я – про те, що у нас з'явився страшенно доставучий замовник. Про океанаріум, виклики та нестачу часу. Не уточнюю одну деталь: ім'я того самого замовника. Я рада вже тому, що за ранок від Ігоря – ні слова.

Скинувши, перевіряю час. Тяжко зітхаю і замовляю собі ще одну каву. Щось я не подумала. Варто було взяти з собою планшет та попрацювати тут. Тому що бажання повертатися до клубу змійок-матусь немає.

Як відчуваючи, що у мене утворився вільний час... О диво!... У неділю! На мобільний знову дзвонять. Цього разу – Віктор. Дивлюсь на екран і скриплю зубами.

Якщо знову доручить щось відвезти до Серебрянського – поїде сам. Але це в теорії я гонорова, а на практиці, щоб мати можливість жбурляти Серебрянскому в обличчя купюри з його подачки, роботу свою маю цінувати.

Прокашлююся, надягаю на губи посмішку і проспівую в слухавку:

– Доброго дня, Вікторе. Сподіваюся, нічого поганого не сталося?

– Доброго дня, Агато. Ні. Поганого нічого. Я би навіть сказав гарне сталося…

Від здивування вгору злітають брови. Хочу вірити, що у переліку хорошого буде моя премія.

– Що ти робиш сьогодні ввечері?

Взагалі-то сподівалася провести вечір із сином, але щось мені підказує...

– Я так розумію, це ви мені скажете, що я роблю сьогодні ввечері… – Бубоню, вже навіть не злячись. На жаль, я звикла. А ось Віктор сміється.