Глава 11

Я лише спускаюся на коротку ділову зустріч, а адреналін виплескується в кров у такому дозуванні, що складно мислити тверезо.

Почуваюся жахливою матір'ю, замикаючи сина у квартирі. Не заспокоює навіть те, що більше десяти хвилин я Ігорю не приділю, а Тимурка має мобільний. Він розумний хлопчик, зателефонує, але я сподіваюся, що не прокинеться до мого повернення.

Поки їду вниз у ліфті, мене переповнює лють на Ігоря. Яким треба бути самовпевненим і нахабним, щоб думати, що доросла жінка зірветься до тебе на зустріч о першій годині ночі?

Хоча чорт… Я ж зірвалася…

Виходжу з під'їзду, дивлюся на всі боки і швидко перетинаю парковку. Салон машини Ігоря горить затишним, теплим світлом, але водночас лякає. Особливо – пильний спрямований на мене погляд.

Ненавиджу його. Особливо сильно – тому що й досі люблю. А ще я помітила зміни в кожній рисочці. Ну що я за дурепа?

Піднімаюся на підніжку і не надто елегантно плюхаюся на місце пасажира. Грюкаю дверима. Кривлюсь і міняю позу, вдаючи, що в машині не дуже зручно. Хоча насправді претензій до салону бути не може, я лише відтягую момент зустрічі очей.

Серебрянський прокашлюється. Я краєм ока бачу, що намагається впоратися з усмішкою. Ну що за козел! Смішно йому!

Переповнена праведним гнівом, повертаюся до нього тулубом і здригаю підборіддя.

– У мене для тебе є сім хвилин. Озвучуй свої побажання та вмотуй.

Зухвало змахую рукою, показуючи пальцем у бік виїзду. Мені незручно і від тону і підбору слів. У Серебрянського теж брови повзуть догори.

– Грубувато, не знаходиш?

Звісно, знаходжу! Але в житті не зізнаюся.

Блищу очима і стискаю губи.

– Я дуже ввічлива у робочий час, пане Серебрянський. А о дванадцятій ночі, вибачте, коли ви висмикнули мене з ліжка, я розмовлятиму так, як…

– Тепло тобі було в ліжку, значить?

Ігор перебиває, а до моїх щок приливає фарба.

Колишній чоловік стріляє поглядом вгору. Я ледве стримуюсь від того, щоб не ляпнути: так! У ліжку у мене все чудово! Нехай теж уявляє мене з іншим. Я й досі не можу забути картину, яку побачила у нашій спальні.

Але момент упускаю. Ігор повертається поглядом до моїх очей. Дивиться так уважно, що я не наважуюся.

Фиркаю, пересмикую плечима.

– Не ваша справа, пане Серебрянський.

– А син як?

Хочу огризнутись: і це теж не ваша, але гальмую. Серце мене зраджує. Болить. Важко не думати, що егоїстично з мого боку вирішувати за них, що вони не потрібні один одному.

– З ним все добре.

– Як відійшов від колотнечі? – Голос Ігоря звучить несподівано для мене лагідно. І погляд теж не несе у собі загрози. Він схиляє голову. Я чомусь фокусуюсь на чоловічій руці, яка лежить на кермі.

Коли Тимурко тільки-но народився, у нього вже були довгі, як мені тоді здавалося, пальчики. Мені було водночас боляче й радісно, що в сина швидше за все будуть настільки ж гарні й чуйні руки, як у його батька.

Тіло згадує їхні дотики. Мені стає мерзлякувато. З натиском веду долонями по плечах, змушуючи себе зморгнути і подивитися на Ігоря.

– Відійшов, дякую. І дякую, що врятував його.

Подяка дається важко. Ігор у відповідь швидко посміхається. А я тільки зараз, здається, усвідомлюю, від якої небезпеки він уберіг нашого сина.

А ще мовчу, що з того часу Тимур кілька разів згадував свого рятівника. Запитував у мене, як там приборкувач вовків. Ну і коли ми з'їздимо відвідати його до лікарні.

Тимур вирішив, що рятуючи його, герой-приборкувач отримав мало не смертельну травму.

...Мій погляд зісковзує на плече Ігоря. Зовні воно виглядає цілком здоровим.

– А ти як?

Я питаю, переступаючи через гордість. Зараз вона здається недоречною.

Ігор притискає долоню до плеча та прокручує.

– Буду жити. Наклали шви. Сказали з'явитися на перев'язку. Але вовчі зуби – не гостріший за ніж. А я звиклий…

Його слова звучать страшно. У горлі сохне. Я хмурюся і кашляю. Запитати, відколи це він звиклий? Ні. Страшно. Та й навіщо? Ми ж сторонні люди.

– Він справді був скаженим?

Ігор усміхається. Помічаю промінчики-зморшки навколо очей. Відчуваю себе спійманою у пастку. Потрібно відірвати погляд, а як?

– Ні. Хоча б у чомусь я виявився щасливчиком. Просто агресивний. Був.

Практично віддираю себе від обличчя колишнього чоловіка. Опускаю погляд і киваю.

У салоні стає тихо.

П'ять із відведених на розмову семи хвилин ми витратили на балаканину. Я чомусь певна: Ігор приїхав не обговорювати проект. Тільки мені так і не зрозуміло, що ж він хоче від мене.

– То що там із побажаннями?

Одягаю маску ділового архітектора. Відкриваю планер, який весь цей час лежав на колінах, і клацаю ручкою.