Глава 8

- Як тобі нова няня? - запитую в сина, який із кислим обличчям снідає вівсянкою. Щоб не дражнити його і не засмучувати, їм те саме.

- Нормальна, - без зайвих емоцій відповідає він і тре заспані очі.  Але його коротка відповідь - уже прогрес. Принаймні, не вимагає звільнити її.

- Я з вересня тебе в садок оформила. Пообіцяй мені, що хоча б спробуєш піти туди і не ревітимеш.

- Не хочу туди.

Син піднімає на мене незадоволений погляд. Зовсім такий, як у його батька. Часом я дивуюся їхній схожості. Не тільки зовні, а й міміка, характер - усе від Ігоря.

Два дні минуло з нашої зустрічі і тепер здається, що мені все привиділося. Але думати про нього зараз не хочу.

- Раніше ж тобі подобалося, чому зараз не хочеш? До того ж, я знайшла новий садок. Там маленькі групи, всього десять діток. Ігровий майданчик крутий, раз на тиждень аніматори приїжджають і влаштовують усілякі веселощі. Я про таке в дитинстві навіть мріяти не могла.

Всіма силами намагаюся зацікавити сина в тому, щоб він захотів хоча б разочок у садок сходити.

Раніше проблем із цим не було. Але півроку тому його немов переклинило. Навідріз відмовлявся йти туди. Вихователі запевняли мене, що жодних конфліктів у Тимура з дітьми не виникало, і взагалі здебільшого він поводився тихо, що на нього, до речі, не схоже. Тому причину знайти не вдалося.

- Раніше подобалося, тепер із тобою хочу вдома бути.

- Ну, ти ж знаєш, що мені працювати потрібно. Інакше не зможу тобі іграшки купувати і всякі ласощі.

- Смаколики мені не можна їсти, іграшок у мене вже багато, тому можеш не ходити на роботу, - діловито заявляє мені.

Я усміхаюся. Якби все так просто було.

У цей момент у мене дзвонить телефон. Шеф.

- Так, доброго ранку, Вікторе.

Я давно звикла до того, що робочий день у мене початися може набагато раніше, ніж за графіком.

- Агато, там Серебрянський дзвонив, потрібно терміново підписати документи. Забери в юрвідділі й відвези йому. Адресу у повідомленні скину.

Чудово, тепер день у мене починається з Серебрянським на вустах. І закінчуватися, схоже, теж буде ним. Принаймні доти, доки проект океанаріуму не завершимо. А я ж просила не контактувати зі мною. Взагалі ніяк.

- Зачекай, чому я маю везти йому документи? Він в офіс приїхати не може? - злюся я. Адже я архітектор, а не його особистий помічник. - Чи в нас кур'єри в усьому місті закінчилися?

- Серебрянський захворів, тож не може, - важко зітхає Віктор. - А документи терміново потрібні. Без них ми не можемо почати роботу.

- Так відправте кур'єром. Я що, дівчинка на побігеньках? Я років так десять тому пройшла цей етап, - у моєму голосі прослизають істеричні нотки.

- Розумієш, Агато, Серебрянський сказав, щоб ніяких кур'єрів. Договір підпише, коли ти привезеш його. Особисто.

- А вам не здається це підозрілим? Відправляєте підлеглу додому до незнайомого мужика. Вирішили задобрити таким чином потенційного клієнта?

- Агато, ну ти не вигадуй. Це вже перебір. Я начальник, ти підлегла. Я наказую, ти виконуєш. Тому, будь ласка, давай без скандалів. Ти відвезеш йому документи, почекаєш поки підпише і повернешся назад в офіс. Ніякого криміналу.

- Ну, так, звісно, - хмикаю я. Злюся і на Ігоря, і на Віктора. Навіщо весь цей цирк з хворобою? - Гаразд, відвезу йому ці документи. Тільки премію наприкінці місяця виписати не забудьте. За робочі ризики, - не можу втриматися від шпильки.

Відключаюся. Злюся. Помічаю на собі уважний погляд сина і видавлюю із себе усмішку.

- Доведеться-таки на роботу йти, синку. Нічого не можуть без мене зробити. Елеонора щось спізнюється, - дивлюся на годинник я.

За десять хвилин я вже проводжу короткий інструктаж чим погодувати Тимура, куди сьогодні вони можуть піти і чим зайнятися. Усіма силами відтягую момент, коли мені знову з Ігорем зустрітися доведеться.

Але ось вже через три години я стою перед багатоповерхівкою, з папкою документів у руках, і тисну на чортів домофон, чекаючи, доки Ігор відчинить мені двері.

Піднімаюся на дванадцятий поверх, стулки ліфта роз'їжджаються, пропускаючи мене в просторий коридор. Відшукую двісті сьому квартиру, але не встигаю навіть з думками зібратися і приготуватися до зустрічі з колишнім чоловіком, не те що на дзвінок натиснути.

Двері переді мною відчиняються, немов Ігор стояв, витріщався в камеру і чекав на мене.

Я відкриваю рота, щоб обуритися тим фактом, що мене змусили сюди приїхати, але, побачивши його, одразу ж закриваю.

Він стоїть у спортивних штанях і білій футболці, яка абсолютно не приховує жодного його м'яза.

Ну, нічого собі мій чоловік за ці роки розкачався!

Проходжуся поглядом тугими м'язами рук, потім татуюванням ковзаю. Гаразд, якщо забути хто стоїть переді мною, то цього чоловіка я б оцінила на двадцять із десяти.

Жах, як прикро, що Ігор не перетворився на жирдяя, з яким жінки сплять тільки через гроші.