Глава 7

Я притуляюся до холодної стіни в парадній. Роблю кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїться. Серце в грудях тарабанить несамовито швидко. Телефон пальцями стискаю до хрускоту.

До мене нарешті доходить, що сталося.

Ігор. Я зустрілася з ним. Говорила. Їхала в одному автомобілі. Той, кого я так шалено кохала і ненавиділа, знову, немов ураган, увірвався в моє життя. Той, з ким незримо була пов'язана тонкою ниткою всі ці роки, зараз перебуває в небезпечній близькості до мене і мого сина. Сина, який як дві краплі води схожий на свого батька. Нічого йому від мене не дісталося. Навіть очі Ігоря.

Нарешті знаходжу в собі сили відірватися від стіни і твердими кроками увійти до квартири. Нагадую собі, що на мене няня чекає. Її відпустити потрібно. Розрахуватися.

Елеонора сидить у кухні з книжкою в руках. Її я знайшла за рекомендацією в домовому чаті, бо в жодному агентстві не змогла знайти для нас няню так швидко. Елеонора живе в сусідньому будинку, навчається на четвертому курсі педагогічного інституту і зараз у неї канікули. Тому ми домовилися, що вона сидітиме з Тимуром до кінця літа, а далі подивимось що робити.

- Привіт, вибач, що так пізно, - дістаю з сумочки гаманець, відраховую кілька купюр і простягаю їх дівчині.                         

- Нічого страшного, Тимур заснув швидко, тож у мене було багато вільного часу, - усміхається вона, закриває книжку.             

Я помічаю обкладинку, якийсь любовний роман про мільйонерів. Колись я теж захоплювалася подібними історіями. Допоки на мене не звалилася жорстка реальність: мільйонери тільки в книжках залишаються вірними своїм дружинам.                

- Ми вдень у дитячій кімнаті були, на щастя, він встиг втомитися, інакше ти втекла б за годину, як усі наші інші няні.  

Дівчина сміється.      

- Ми з ним домовилися, що будемо йти на поступки одне одному як дорослі люди, тож, думаю, все має бути нормально.      

- Дякую тобі, Елеоноро. Я дуже сподіваюся, що ти в нас надовго затримаєшся. Я навіть готова накинути зверху за шкідливість, так би мовити. Тільки не звільняйся, - вимовляю втомлено, бо плинність у нас величезна.     

Коли Тимур був зовсім крихітним, усе було простіше. Зараз же догодити Тимуру шалено складно. До того ж, у нього є деякі проблеми зі здоров'ям, через що доводиться дотримуватися спеціального режиму харчування і виключити безліч смачної їжі, яку йому шалено хочеться. Через це в нас і трапляються регулярні істерики.

Я проводжаю Елеонору до дверей, і в квартирі настає тиша, яка тисне на мене з усіх боків.

Іду в кімнату до сина. Над ліжком горить нічник у вигляді хмаринки. Він спить, простирадло, яким він був накритий, сповзло на підлогу. Поправляю його, милуюся сплячим сином.    

Він - мій сенс життя. Завдяки йому я не збожеволіла і витримала всі випробування, які були на моєму шляху. Я б дуже хотіла, щоб у нього був хороший батько, який водив би його на футбол, учив кататися на велосипеді. Але не склалося.

Хоча, можна сказати, що батька замінив йому Артур. Коли я прийняла рішення два роки тому повернутися на батьківщину, а Артур - залишитися в Італії і розвивати бізнес там, у перший час Тимуру було дуже складно. Він звик до Артура, я часто на роботу його брала, Артур до нього як до сина ставився, грався з ним, вечорами ми часто втрьох біля моря гуляли. А потім усе це різко обірвалося. Зміна обстановки і хвороба зробили свою справу: зі слухняного хлопчика Тимур перетворився на тих дітей, що падають на підлогу в магазинах, заходяться в істериці, поки не доб'ються бажаного. І коли бачиш таких, то вже й народжувати дітей не хочеться.

Я підходжу до вікна, відсуваю штору і помічаю, що машина Ігоря все ще на колишньому місці. Він, немов відчувши, що я за ним спостерігаю, виходить із позашляховика. Закидає голову вгору, намагаючись, здається, вирахувати моє вікно.

У цю ж мить із будинку випурхнула Елеонора. Вона проходить поруч із моїм колишнім чоловіком, обертається в його бік.

Засуваю штору, злюся на себе за те, що приділяю йому занадто багато уваги. Виходжу з дитячої кімнати та йду в кухню. З вулиці чути скрип шин. Хтось газує і різко виїжджає з нашого двору. Навіть гадати не потрібно хто саме.

Тремтячими руками підношу склянку води до губ. Від надлишку емоцій не знаю, куди себе подіти. Хочеться плакати і сміятися одночасно. Намагаюся вгамувати бурю, що рветься назовні, яку викликав у мені Серебрянський. Виходить насилу.

У голову раз у раз лізуть різні думки. То звільнитися і переїхати в інше місто. То й далі робити вигляд, що ми не знайомі.

Але все ж я пишаюся собою. Уявляю вираз обличчя Серебрянського, коли він блискавку на сумці відкрив. Коли зрозумів, що я без нього чогось варта. Що змогла без нього чудово обійтися. Що не тужила за ним, не страждала, а працювала цілодобово. Можливо, навіть завела нові стосунки. І не одні... Адже він не в курсі, що всі мої спроби відкритися чоловікові, дозволити себе завоювати, закінчувалися провалами.

Лягаю в ліжко, заводжу будильник на шосту ранку, подумки проклинаючи колишнього чоловіка.

Просто зроблю вигляд, що мені все привиділося, і справа з кінцем. Ігор Серебрянський не більше, ніж черговий багатий клієнт нашої компанії. Нехай нерозумно, але ятрити душу, розкриваючи рани минулого, не хочеться. Я вже пройшла цей етап життя і поставила в ньому крапку. Рани загоїлися, залишилися лише рубці.