Глава 6

Ігор вмикає навігатор, його палець зависає над екраном. Він повертає до мене голову, чекає.

- Академічна вісім, - швидко вимовляю я і відвертаюся до вікна.

- Чому не залишилася у квартирі, яку я тобі залишив. Адже я на тебе її переоформив, хіба ти не отримала документи на неї разом із паперами на розлучення? - Ігор заводить двигун і жваво виїжджає з парковки, прямуючи до дороги, яка веде в місто.

- Мені не потрібні твої подачки. Як бачиш, без тебе чудово справлялася всі ці роки. Я б навіть сказала, що після цих п'яти років, зробила висновок, що ти гальмував мій розвиток. Я заради тебе покинула улюблену роботу, щоб більше часу сім'ї приділяти, а зараз у моєму портфоліо безліч проєктів як усередині країни, так і за кордоном.

Хочеться болючіше вколоти Серебрянського. І, здається, у мене це виходить. Він із силою стискає пальцями кермо, усмішка зникає з його обличчя.

За вікном нарешті з'являються вогні міста. Серебрянський раніше водив плавно й обережно, а тепер летить, немов пройшов курс екстремальної їзди. Мовчить. Думає про щось, не поспішає ставити нові запитання, відповіді на які йому не сподобаються.

Я ж роздивляюся його з-під напівопущених вій. Відчуваю напругу і скутість у всьому тілі. Він і раніше був гарним чоловіком, але зараз можу присягнутися: відбою від жінок немає. Молодий, успішний, багатий, стильний, з чудовим тілом, яке знає що таке регулярні фізичні навантаження. Усі ці епітети безумовно підходять для опису мого колишнього чоловіка.

Я опускаю погляд на його довгі пальці, які він тримає їх на кермі, і так невчасно в голові спалахом проносяться спогади про те, яке задоволення дарували ці самі пальці. А ще губи. Жорсткі, тонкі, чуттєві. Щетина дряпала мою ніжну шкіру. Здавалося, все в нас було ідеально...

Я знову відвертаюся до вікна. Занадто небезпечні всі ці спогади. У мене вдома маленький син. Мені про нього варто думати. Що буде, якщо Ігор дізнається, що в нього є дитина? Так, п'ять років тому ми виявилися йому не потрібні. Але все тече, все змінюється. Я не повинна дозволити йому вторгатися в наше налагоджене життя. Я синові сказала, що його батько помер, героїчно рятуючи з пожежі людей. І що тепер він на небесах. Як я поясню йому, що той самий батько раптом воскрес?

Мене починає напружувати вся ця обстановка, а його мовчання зводить з розуму. Ігор ще й швидкість скидає, тепер як черепахи плетемося.

- Можеш швидше їхати? - прошу роздратовано. Кожна хвилина, проведена поряд з ним, загострює всі відчуття.

- Тут знак. Тридцять кілометрів на годину. А далі пішохідний перехід, - спокійно пояснює він. Таке відчуття, немов спеціально розтягує час, щоб відтягнути той момент, коли з машини його випурхну і втечу.

- П'ять хвилин тому був сорок кілометрів на годину, але це не заважало тобі гнати за сотню, - хмикаю  я і відтягую вниз сукню, помітивши, як Ігор витріщається на мої оголені ноги.

Моє зауваження злить чоловіка, він знову педаль у підлогу втискає. Так, що мене різко назад смикає. А потім уперед, коли різко гальмує, пропустивши потрібний поворот.

- Убити нас вирішив? - зітхаю втомлено, розумію, що ця поїздка діє на нерви нам обом. Тільки не розумію, навіщо запропонував підвезти.

- Не хочеш якось зустрітися і поговорити? - раптово запитує, коли до мого будинку залишаються якісь жалюгідні кілька метрів. Такого питання я точно від нього не очікувала.

Я сміюся, немов він дурницю сказав. Хоча чому наче? Насправді так і є.

- Вибач, Ігоре, але поговорити з тобою ми можемо тільки про проєкт. І тільки під час робочих зустрічей. А ще краще, якщо всі справи з нами ти будеш вести через свою довірену особу, або напряму через Молотова. Щоб ми з тобою якомога менше контактували, - жорстко карбую кожне слово. Не дозволю йому поводитися так, ніби між нами в минулому нічого не сталося і ми розійшлися, залишившись друзями.

Щойно машина гальмує перед моїм будинком, я хапаюся за ручку дверей. Смикаю, але нічого не відбувається. Забула, що він заблокував усі двері.

Дивлюся на Ігоря з викликом. Він теж не відводить від мене свого погляду. Думає про щось, говорити не поспішає.

- Відкриєш? - запитую зухвало, і тут же чую клацання.

Коли одна моя нога опиняється на асфальті, раптово згадую про дещо важливе.

- О, до речі, почекай хвилинку, добре? Я не встигла тобі дещо віддати п'ять років тому, але це досі актуально.

- Зачекаю. Мені навіть цікаво, що це може бути. Обручка? Якщо так, залиш собі, може ще знадобиться. Хто знає, куди нас життя занесе, Агато, - вимовляє з насмішкою, впевнений у своїй неповторності. І в тому, що я все ще від нього без тями. Наче я давала привід думати так.

- Обручку, Ігорю, я викинула ще до нашого розлучення, - насправді майже не брешу. Спочатку викинула. Потім довго шукала в траві. Потів ревіла, але знов викинути вже рука не піднялася.

Із силою зачиняю дверцята і поспішаю до свого під'їзду.

Нетерпляче раз за разом тисну на кнопку виклику ліфта. Піднімаюся на свій поверх. Тихенько відчиняю двері та входжу до квартири. Прямую до гардеробної, стаю на стілець, щоб із верхньої полиці дістати ту саму спортивну сумку, яка вже встигла запилитися.