Глава 4

Даю наказ серцю не вилітати з грудей.

Усе тут встигло просочитися ароматом Ігоря. Тому я вдихаю повітря надто жадібно й глибоко. Немов хочу надихатися ним за прожиті далеко роки.

Мене нудити починає від того, як сильно моя поведінка видає слабкість перед чоловіком, який завдав мені непрощенної образи.

Він точно знав, що я тоді потрапила до лікарні. Його контакти вказані в моїй медичній карті на екстрений випадок. Упевнена, лікарі йому дзвонили, але він не приїхав.

Через його зраду я могла стати людиною з інвалідністю, про можливу втрату нашої дитини я досі не можу думати. По шкірі відразу неконтрольований озноб прослизає. Але як я виховувала б найкращого у світі хлопчика, залишившись не просто матір'ю-одиначкою, а ще й з обмеженими можливостями?

 Але більше розтоптати себе я не дозволю.

Складаю руки на грудях і дивлюся в обличчя колишнього чоловіка з викликом.

— А ми з вами хіба знайомі?

— Не будь такою зухвалою, Агато. Тобі не личить.

— Ну, ти ж щойно прекрасно зображав перед усіма, що дуже радий нашому знайомству. Так давай і далі дотримуватися цього шляху. У тебе це чудово виходить.

— А ти б хотіла, щоб я твоїй співробітниці, начальнику і своєму партнеру відразу виклав усе про наші стосунки в минулому? — тепер черга грубіянити Ігоря.

Я роблю кілька глибоких вдихів. Заспокоююся.

— І відколи ти раптом захопився інвестуванням в архітектурні проєкти? — Ставлю запитання, яке мене цікавить.

Хочу виглядати холодною і зухвалою, а в голосі все одно прослизають істеричні нотки.

Я, найімовірніше, вигадую, але ловлю у його погляді жадібність.

Не можу довго витримати його прямого погляду, моргаю кілька разів.

— Життя взагалі мінливе, Агато...

Його філософська безглузда відповідь бісить. Показушно фиркаю, змахуючи рукою.

Красиво говорити він завжди вмів, тут без змін. Тільки ось я мала навчитися йому не вірити.

— Навряд чи життя мінливе настільки, щоб випадково звести тебе з колишньою дружиною, від якої ти свого часу тільки ногами не відбивався, бо вона тобі так набридла...

Ігорю не подобаються мої слова настільки, що він навіть в обличчі змінюється. Вираз стає більш жорстким. Погляд - бритвою.

Я б, може, злякалася, але болючіше, ніж колись, він мені вже не зробить.

— Як бачиш, буває всяке... — Колишній чоловік навіщось знаходить у собі достатньо самовладання, щоб хоч і з натиском, але вимовити примирливо.

А мене це тільки сильніше заводить.

—   Якщо ти хочеш зіпсувати мені кар'єру, навіть не думай... — в голову спадає страшна здогадка.

— Навіщо мені псувати тобі кар'єру? — Ігор навіть не дослуховує, піднімає брови, перебиваючи.

А я чомусь вірю, що його здивування не підроблене.

Прикушую язик, щоб не ляпнути: "за те, що приховала сина". Хоча хіба я так сильно його ховала? Це Ігор нічого не захотів про нього знати.

Навіщо йому? Він завжди може погратися з чужими чарівними дітками, а не морочитися коліками, зубками, безсонними ночами з температурою, що зашкалює, і страхами, що не зможеш замінити своїй дитині батька, хоч би якою прекрасною матір'ю ти була.

—   А навіщо тоді інвестувати в будівництво океанаріуму? Ти раптом став любителем морських глибин? Або може це не ти, а... — Про сина стрималася, але все одно звертаю не туди. Не можу не думати, чи є в нього зараз хтось. Те саме стерво, яку привів у нашу спальню? Злорадно сподіваюся, що ні. Краще думати, що і її він викинув так само, як мене, награвшись.

— Завжди мріяв вивчати глибини океану... - Завмираю на обличчі Ігоря поглядом. Його куточки губ тремтять і я розумію, що він жартує. Злить мене сильніше.

Я закипаю, а він тим часом веде по волоссю і видихає.

З-під манжети знову визирають насичені візерунки. У мене в роті пересихає, хочеться роздивитися краще.

— Гаразд, Агато. Давай проєкт обговоримо з усіма. Ходімо, —  кивком вказує туди, де розташована наша приватна кімната.

— Я не хочу повертатися, — хмурюся і мотаю головою. — Мене не попередили, що спілкуватися доведеться з тобою. Думаю, ми обидва розуміємо, що продуктивна співпраця нашому тандему не світить. Ми одного разу вже пустили корабель на дно...

—  Чим тобі не шанс спробувати ще раз? — Хочу вірити, що Ігор робить настільки боляче не зі зла.

Я навіть заздрю йому.

Він знаходить у собі сили посміхатися і намагається налагодити зі мною контакт. Схоже, для нього наше розлучення стало ідеальним рішенням. А мені роздробив усі кістки і витрусив душу. Ні вже, дякую, другий шанс мені не потрібен.

— У мене достатньо інших проєктів, я поговорю з начальством, у нас в бюро багато топових архітекторів. Знайдеться той, з ким ви точно поладнаєте.

По Ігорю видно, що він пропускає мою балаканину повз вуха.