Глава 3

— Добрий день, пані. Я Микита Молотов. А ви, напевно, Віталіна й Агата. Архітектори, які займатимуться нашими проектами, — вимовляє незнайомий мені чоловік.  — Дуже радий нашій зустрічі.

У полі мого зору знаходяться дві пари чоловічих начищених до блиску туфель. Віталіна, як завжди, йде на контакт першою. З ентузіазмом тисне руку чоловікові.

— А я Ігор Серебрянський. Приємно познайомитися, — звук його голосу віддається вібрацією в моєму тілі, викликає давно забуті спогади, збиває мій серцевий ритм.

— І нам, — знову вимовляє за двох Віта, при цьому тицяє мені в бік ліктем, бо Ігор зараз стоїть із простягнутою до мене рукою, а я не поспішаю з ним вітатися.

Роздивляюся його пальці, які можу навіть із заплющеними очима уявити. Довгі, музичні, хоч він і не грає на жодному з інструментів. Якщо до цього була хоч якась надія, що це інший Ігор Серебрянський, незнайомий мені чоловік, то зараз я більш ніж упевнена — це він.

Обручки на безіменному пальці немає, що мене дивує. Зате з-під манжета видніється чорне чорнило. Татуювання, про яке говорила маленька дівчинка.

Незручна пауза затягується, щоб не виставити себе повною дурепою, я нарешті набираюся сміливості. Вкладаю свою долоню в його, відчуваю як по всьому тілу мурашки біжать від цього дотику. Хоч моє серце й сповнене ненависті до колишнього чоловіка, але його гострі м'які дотики все одно викликають цілу бурю емоцій.

У горлі миттєво пересихає, а руки пітніють.

— Мені теж приємно з вами познайомиться, — нарешті збираюся з думками, намагаюся, щоб мій голос звучав упевнено й рівно, піднімаю голову, зустрічаючись з Ігорем поглядами. Уперше за останні п'ять років.

У цей момент мені здається, що все навколо нас зникає, а час сповільнюється. Я з жадібністю розглядаю кожну рисочку його обличчя, помічаючи всі зміни. Здається, у нього був зламаний ніс, зрісся неправильно. Під очима з'явилися промінчики-зморшки. Риси обличчя загострилися. Він став старшим, але нітрохи не гіршим. Навпаки, для чоловіків діє те саме правило віку, що й для хорошого вина: що довша витримка, то смачнішим і дорожчим воно стає.

Кілька миттєвостей ми витріщаємося одне на одного, розглядаючи зміни, що відбулися з нами за роки після розлучення.

Напевно, зі сторони це виглядає так, наче в нас трапилося кохання з першого погляду і ми не можемо відірватися одне від одного. Хімія вирує на всю.

Насправді все зовсім інакше.

Ігор досліджує мою фігуру, і по вогнику в його очах я можу зробити висновок, що побачене йому подобається. Але він швидко гасить це в собі, знову вдягаючи маску байдужості і вдаючи, що це наше перше знайомство.

— Віктор буде за хвилин п'ять, — повідомляє Віта, повертаючи нас у реальність.

Я різко висмикую свою руку з руки Ігоря і відвертаюся від нього. Усю свою увагу намагаюся фокусувати на другому чоловікові. Нервово заправляю за вухо локон волосся і смикаю вниз поділ сукні.

Віктор — це директор нашого архітектурного бюро. І мені хотілося б, щоб він приїхав якомога швидше.

— Давайте присядемо і зробимо замовлення, — пропонує Микита. — А ви, молода леді, мали б зараз перебувати в дитячій кімнаті разом з іншими дітьми, — звертається він до дівчинки за столом, яка з появою чоловіків затихла і намагалася ніяк не видати свою присутність.

— Ну, та-а-а-ато, — жалібно протягує вона, і я насуплююся. Вона татом назвала Молотова, не Серебрянського?

— Марго, не змушуй мене шкодувати, що я взяв тебе з собою, а не залишив із нянею, — суворо вимовляє чоловік.

Дівчинка важко зітхає, слухняно сповзає зі стільця.

— Я хотіла подивитися, як ти проводиш переговори. Адже коли я виросту теж стану інвестором, — діловито заявляє вона.

— Зачекайте, то це ваша донька, — із захопленням у голосі запитує Віта. Адже Серебрянський знову "вільний".

— Так, довелося взяти її з собою, але вона нам не завадить. Правда, Марго? — усміхається Молотов, з любов'ю дивлячись на доньку.

А в мене немов камінь із душі впав. Не знаю чому я так рада тому, що дочка не Ігоря. Адже мені все одно має бути одружений він чи ні, є у нього дитина чи ні.

— Дядьку Ігоре, відведете мене до дитячої кімнати? — Маргарита задирає голову вгору, з надією дивлячись на Серебрянського та ігнорує свого батька.

— Звісно, принцесо, ходімо, — бере її за крихітну ручку і, вибачившись, іде разом із нею. Від того, як він на цю крихітку дивиться, одразу зрозуміло стає, що хоч дитина і не його, але він її шалено любить.

І відразу за сина стає прикро. За сина, про якого я навіть не встигла йому повідомити.

Дуже сподіваюся, що він про нього не дізнається. Не хочу, щоб нас пов'язувало хоч щось у цьому житті. Ми ці п'ять років чудово одне без одного справлялися.

Я не витримую. Нерви на межі.

— Вибачте, піду знайду вбиральню. Зараз повернуся, — натягнуто посміхаюся і залишаю Віту й Молотова наодинці.

Іду порожнім коридором у пошуках вбиральні, і звук моїх підборів здається оглушливо гучним.

Я майже зриваюся на біг.