Глава 2

Агата

— Ти вже бачила нашого нового інвестора?  — запитує Віта, варто мені вийти з таксі.

— Ні, хіба нас не сьогодні мають уперше представити одне одному? - поправляю сукню, поділ якої постійно "підстрибує", що мене шалено дратує.

Ту, яку я прикупила спеціально для цього дня, безповоротно зіпсовано моїм сином.

Він облив ЇЇ вишневим соком просто перед моїм виходом. Довелося задовольнятися тим, що залишилося в гардеробі.

— А я вже встигла його зацінити, — мрійливо протягує Віта.  — Він учора папери підписувати приходив до нас в офіс, але ти як завжди все пропустила. Яка це за рахунком няня втекла? П'ята?

— Не нагадуй, — важко зітхаю. — Що там щодо інвестора? Нормальний хоч? Не люблю всіх цих змін і перестановок у компанії. Мені й так складно було зважитися перейти до вас два роки тому.

— Інвестор такий, що пальчики оближеш, — Віта прикушує нижню губу, посміхається легковажно.

Я штовхаю скляні двері заміського готельно-ресторанного комплексу і до нас назустріч одразу ж прямує адміністратор.

— У нас замовлена окрема кімната на ім'я Іваницького, — поки Віта дає зрозуміти, хто ми, я дивлюся на себе в дзеркало і поправляю волосся.

Зачіску я теж робила поспіхом. Бо весь день обдзвонювала агентства, щоб знайти няню хоча б на вечір. Ми встигли потрапити в "чорний список" у половині пристойних агентств міста. Тому що в мого сина вибуховий характер і він ненавидить залишатися з чужими людьми.

— Прошу вас, пройдіть за мною, — адміністраторка розвертається і веде нас довгим коридором.

— Так що там з інвестором? — неголосно цікавлюся я, так і не дочекавшись від Віти продовження розповіді.

— Мужик нереально крутий. Красивий, багатий, небезпечний. Усе як я люблю! І прізвище в нього таке гарне - Се-реб-рян-ський! — вимовляє по складах Віта, мало не верещить від захвату. А в мене всередині щось обривається при згадці цього прізвища. Хоча чому "щось"? Обривається моє жорстоко вирване одного разу серце.

Я холону. Дихати стає важко.

— Серебрянський? Не Ігор випадково? — запитую й одразу ж шкодую про це. Я навіть подумки забороняю собі згадувати про колишнього чоловіка, а тут його ім'я вголос вимовила.

Та ні, дурниці якісь, що могло змусити Ігоря інвестувати в архітектурне бюро? Та ще й у те, в якому я працюю.

— Ігор, — підтверджує Віта. — Серебрянський Ігор Миколайович. Знайомі чи що? — співробітниця поглядає на мене з цікавістю.

— Та ні, — видавлюю із себе слова, намагаюся, щоб голос звучав безтурботно, — просто чула про нього. Адже він, здається, розробкою комп'ютерних ігор займався. Тому здивувалася.

— Не знала про таке. І в інтернеті про це ні слова. Він узагалі така особистість загадкова, майже нічого немає на нього в мережі. Але так же не буває, правда? Якщо людина багата і впливова, то хоча б сторінок п'ять інформації про неї має знайтися...

Віта ще щось говорить, але її слова перетворюються на шумовий фон для мене. Причому я розбираю їх дедалі гірше й гірше. А сама поринаю в безодню емоцій, які заборонила собі відчувати.

Моє серце вистукує шалений ритм від усвідомлення того, що ми з Серебрянським перебуваємо в одній будівлі. І всього за кілька хвилин можемо зустрітися віч-на-віч. З чоловіком, який жорстоко зрадив моє кохання.

Два удари за секунду.

Відштовхнув мене, звинуватив у зраді й наказав зникнути з його життя.

Ні, вже три.

А потім я побачила справжню причину "похолодання" його почуттів.

Дідько, вже чотири... Я вмираю. Мене накривають майже ті самі почуття, що й у день, коли я дізналася про його зраду.

Притискаю руку до грудей і всерйоз думаю, чи варто дзвонити в швидку? Здається, у мене панічна атака або тахікардія. А ще я готова втекти звідси просто зараз. Зробити все, аби більше ніколи не бачити обличчя людини, що так безжально вирвала моє серце з грудей, забувши повернути назад.

- Ось, вам сюди, - крізь гул у вухах проривається голос адміністраторки, яка завмерла перед білими дверима, що ведуть до приватної кімнати.

Я, замість того, щоб рішуче увійти туди, роблю крок назад.

Ні, не готова я до зустрічі з ним. Ніяк.

У голову одразу лізуть спогади з минулого, викликаючи давно забуті почуття гіркоти, болю, образи й нерозуміння.

Він тоді приніс мені сумку з грошима як відступні. Щоб розлучення йому дала і не виступала зайвий раз. А коли я хотіла повернути йому цю чортову подачку, то побачила з іншою. І одразу зрозуміла, чому не повірив моїм клятвам, що не зраджувала, чому не притиснув до стінки плішиву газетку, яка випускала про мене ті компрометуючі статті.

Я була ідіоткою.

Ідіоткою, яка до кінця вірила, що Ігор кохає мене. Що ми зможемо почати все з чистого аркуша. Але зараз я інша людина. І та сумка з грошима... Жодної купюри звідти я не взяла, навіть коли в грошах гостро потребувала. Спеціально зберігала її всі ці роки, щоб під час зустрічі - якщо таке трапиться - зробити те, чого так і не змогла тієї ночі - кинути їх йому в обличчя. Нехай подавиться своїми поганими зеленими папірцями.

Найсмішніше, що коли я тієї ночі з балкона другого поверху впала і знепритомніла, гроші ніхто не вкрав. Перехожі, які помітили що я лежу в кущах і викликали швидку, не заглянули всередину. У швидкій теж не звернули на неї особливої уваги. Тому, коли я прийшла до тями в палаті, перше, що побачила, - чортову сумку на тумбочці.