- І годинник у мене ще був. Ролекси, - вимовляю з насмішкою, застібаючи на штанях ремінь.
Молодий хлопчина спочатку червоніє, потім блідне, очі витріщив, не знаючи що мені сказати. Відразу видно - працює тут щонайбільше місяць.
- Я зараз, до начальника збігаю. Годинник же ж дорогий. Напевно, у сейфі десь. Щоб не загубити, - метушиться, бо знає хто я.
Я лише усміхаюся його словам. Б'юся об заклад, годинник давно собі хтось із дрібних сошок привласнив, ще в перші дні, як мене сюди привезли. Бо не думали, що виживу, не те що вийду з цього смітника.
У перший тиждень мене ножем у нирку штрикнули. Замовили. Але я щасливчик. Вижив. Коли з лікарні повернувся на мене в душі всією зграєю накинулися. Знову вижив. Щоправда в карцер на два місяці загримів. Там я й познайомився з Молотом. Який через стінку від мене сидів. І завдяки якому я до цього дня дожив.
- Ось, як і думав, у сейфі був! - простягає мені годинник.
Я проводжу пальцем по затертому шкіряному ремінцю. Кидаю годинник на стіл.
- Начальнику своєму від мене презентом передаси, - кидаю байдуже. Носити за кимось обноски не збираюся.
Перевіряю, чи потрібна мені візитка на місці в гаманці, і виходжу з будівлі, все ще не вірячи, що цей день настав.
П'ять років. П'ять грьобаних років втратив через одну мерзоту. Тішить лише, що в підсумку переграв усіх я. Хоч і довелося відсидіти.
Роблю глибокий вдих і не можу надихатися. Свободою пахне. Поруч гальмує позашляховик і я застрибую в нього без роздумів. Тачка щойно з салону. Клімат-контроль, шкіряні сидіння. Я вже й забув що таке комфорт. Раніше як належне приймав, а зараз розумію, як не вистачало цього всього.
І баби не вистачало, до нестями хочеться. Але не будь-яку. А свою. Агату.
Жодного разу за п'ять років не те що не провідала мене, а навіть рядка не написала.
Зараза.
Незважаючи на те, що сам відштовхнув її вчинками і словами, щоб не потрапила під роздачу, а все одно дряпає.
- Бос, вітаю! - либиться Марк, знімаючи сонцезахисні окуляри і вириваючи мене з роздумів. - Я на вас п'ять років чекав!
- Це дивно, коли мужик мужика чекає, тобі не здається? - підлаштовую під себе сидіння, відмахуючись від цих щенячих ніжностей.
- Куди їдемо? Я все як ви сказали зробив: хату хорошу зняв, і на ліві документи депозитні комірки відкрив. Будуть ще якісь спеціальні доручення для мене?
Дивиться на мене вичікувально, либиться по-ідіотськи, знає, що тільки йому зараз і Молоту довіряти можу.
- Ти досьє на мою колишню дружину зібрав? - Власний голос здається хрипким. Зовнішній вигляд, підозрюю, не найкращий. Але це все я виправлю швидко. - Хочу знати чим вона ці п'ять років займалася. Чим дихала, що жерла, з ким спала - усе хочу знати.
Марк киває і передає мені папку.
Дивлюся на синій пластик, а в самого в грудній клітці жар розповзається. Варто подумати, що в неї давно сім'я інша, як ревнощі такі захоплюють, що насамперед хочеться її нового мужика поїхати вбити.
І плювати, що знову посадять.
Я відкриваю папку і починаю гортати.
Ну що ж, привіт, Агато. Сумувала за мною? Навіть якщо ні, шкодую. Я за тобою - дуже.
Погляд бігає по рядках. Я навіть фотку її облизувати готовий, доки не натикаюся на слова, які змушують серце застрягнути в глотці.
- Тут написано... У неї дитина є. Скільки років?
- Чотири з половиною роки, Ігоре Миколайовичу. Зовнішність - ну викопаний ви. Куди їдемо? На хату?
- Ти лопату взяв? - запитую і помічаю як розширюються зіниці Марка.
- У багажнику, - ентузіазму в його голосі вмить поменшало.
- Чудово. Тоді спочатку на склад. Бабки відкопаємо, а потім усе інше, - кажу рішуче, а сам ледве стримуюся від того, щоб на все забити і насамперед до Агати рвонути.
#543 в Любовні романи
#120 в Короткий любовний роман
#260 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 07.02.2024