Глава 35

Глава 35

На поштовій станції було брудно, занехаяно і пахло неприємно. Поруч із станцією стояв так само брудний шинок, де подавали кашу з несвіжим кислуватим запахом. Хелен її їсти категорично відмовилась. Супутники теж. Шинкарка не дуже засмутилась.

Поклювавши хліб, і запивши його водою дівчина прослідувала у велику спільну кімнату при поштовій станції. Таку ж брудну, як і все навколо. Ямщик з слідами запою на обличчі байдуже водив поглядом по мандрівниках.  Зате князь Оболенський тримався поруч, і по його понівеченому обличчі теж було не зрозуміти  власне ставлення до оточуючих нечистот. Хелен же обстановка була неприємною. Але бачили й гірше.

Вранці вони з Олександром непогано поговорили. Хелен розповіла про те, що з нею сталось на кріпосних стінах Акерману.

- Будемо сподіватись, що Местмахери ще гостюють у Воронцових, - виразив свою думку князь. – Думаю нам є про що поговорити  з Катериною. Але ж ти розумієш, що вона буде все заперечувати?

- І ти спустиш їй це з рук? – миттю підібралась Олена. – Я розумую, тобі не звикати до того, що жінки ладні повбивати одна одну аби заслужити твою увагу…

- Припини, - попросив Олександр. – Ніхто не залишиться безкарним. Ані Страшинський, ані Катерина. Я тільки кажу, що Катерину буде непросто вивести на чисту воду.

- Авжеж.

Хелен Долинській було неприємно усвідомлювати, що руда негідниця може услизнути від покарання. Дівчині вдалось дуже натурально зіграти простушку, так щоб ніхто не сумнівався в тому, що вона невинна овечка. І тепер треба буде докласти зусиль, щоб справедливість торжествувала. 

- Про що задумалась? – сідаючи на лавку навпроти Хелен запитав Олександр. В залі очікування стояли широкі дощаті лавки, кімната була тьмяно освітлена двома лампами обабіч стін.

- Про дорогу, - не стала впускати в свої роздуми князя Хелен. – Довго ще їхати?

- Зараз змінюють коней, кучер відпочине, і рушимо далі, - заспокоїв дівчину князь. – Вночі звісно будемо їхати повільніше, але вже на ранок будемо на іншій станції. Чи хочеш зачекати іншу карету? Якщо втомилась, можемо попроситись до когось в хату, почекаємо кілька днів..

- В жодному разі! – запротестувала Хелен. – Більше всього хочу опинись вдома.

Дівчина замовкла, зрозумівши, що разом з поїздкою закінчиться і їх з Олександром спілкування. Невисказане питання мучило її з середини, і Хелен не витримала:

- Тепер, коли я знаю, що ми не були зарученими, скажи, чому ти поїхав за мною?

Олександр подивився на неї пильно, крізь щілинки набряклих повік. Але дівчина зараз не помічала його потворності, розчиняючись ніби цукор в пильному, напруженому погляді очей, темних, майже чорних в світлі ліхтарів. Від хвилювання серце чогось розкалаталось. Ніби в злочинця перед вироком суду. Руки самі собою стиснулись в кулачки, і Хелен вже хотілось втекти, аби не почути якихось буденних відмовок, пояснень, чи чогось подібного.

А князь все мовчав, ніби йому язик прикипів до піднебіння. Слова вертілись, але ніяк не хотіли складатись в речення, плутались і розлітались немов зграйка горобців. Він бачив напружене очікування на дівочому обличчі, і не міг його зруйнувати. Тому що десь глибоко в середині сиділа згадка про жінку, якій він легко і просто зізнавався у власних почуттях, і якій ці почуття стали не потрібними. Страх опинитись в минулому, в ситуації коли він знову пошиється  в дурні із своєю любов’ю виявився сильнішим бажання відкритись.

Бути байдужим, закованим в броню незворушності було легко. Легко було зневажати жінок, і ухилятись від серйозних стосунків. А ось сказати тій єдиній, чиє життя він був готовий поставити вище свого, що вона для нього значить, виявилось для Оболенського не під силу. 

- Шляхетне панство, ми готові їхати! – кликнув пару кучер, і Олександр майже з полегшенням зітхнув, подаючи Хелен руку.

- Давай поговоримо про все пізніше?

- Як скажеш, - коротко погодилась Хелен.

Їй і так було все ясно.  Дурна дівчина, яка придумала собі казна що.

Подих перехопило в грудях, але вона змусила себе дихати рівно. Ще не вистачало знову розплакатись перед всіма пасажирами поштової карети. Хоча бажання було сильне. Звісно Олександр не міг знайти слів, якби по-м’якіше її відшити. Повідомити, щось на кшталт «Лялечко нам було добре в двох, але я вільний птах, і нічого серйозного у нас не може вийти». Останню фразу Хелен теж підслухала в салуні, її вигукнув якийсь ковбой напіводягнутій дівиці. У відповідь куртизанка заливисто розсміялась, і послала хлопцю повітряний поцілунок. Хелен же було не до сміху.

Бажання нарешті все закінчити і опинитись вдома стало нестерпним. Саме вдома. На кухні, в вотчині матінки Фло, за столом з чаєм і закрученими равликами булочками. І щоб поруч була мама, яка вислухає її і пообіцяє пристрелити того негідника, який ранив її донечці серце. Короткий погляд на Олександра, і усвідомлення, що про нього вона матері розказати не зможе, утримав Долинську від подальшого самоїдства.

І спати як на зло не хотілось, за день виспалась. Але і думати було нестерпно, кожен раз скочуючись на мінорну ноту. Сон зморив мадемуазель Долинську десь опівночі. Після того, як старенька супутниця дістала з корзинки пиріжок, і поділилась ним з Хелен. Смак випічки дивним способом вернув дівчині душевну рівновагу, якої так не вистачало увесь вечір.

Олександр почував себе ніяково. Усвідомлювати, що він виявився боягузом було неприємно. Треба було б знайти слова, щоб з’ясувати стосунки з Хелен. Але навіть в окопах, під обстрілами французів він не почував себе таким скутим, таким укляклим, щоб не міг вимовити слова. Вилаявши себе останніми словами, князь дав собі слово поговорити з Оленою, і пояснити своє ставлення до неї, ще до приїзду в Одесу. А поки притис заморену дівчину до себе поближче, вкотре відчуваючи себе не то тупим мужланом, не то дурним віслюком. Сонна Хелен довірливо притискалась щокою до його грудей, і можна було в пітьмі карети, яка вже не освітлювалась слабким ліхтарем, торкнутись губами волосся, і дихати його запахом, вслухаючись в тихе сопіння під боком.