Глава 30
Покоївка не дуже вміло зробила зачіску – просто заплела волосся в дві коси і заколола їх навколо голови. Лєна прискіпливо дивилась, щоб бува не вибилось зайве пасмо. Чомусь їй здавалось це важливо – мати акуратний зовнішній вигляд. Особливо після всього, що з нею відбувалось. Особливо перед тим, як її побачить князь Оболенський.
Її наречений. При цій думці все всередині приємно завмирало, і в грудях тепліло.
Покоївка принесла з собою тонку спідню сорочку, що ніжно ластилась до тіла, і сукню, невиразного сизого кольору, скромно оздоблену мереживом. Сукня була Лєні велика, і наспіх підшита знизу грубими стьожками. В грудях зшито було гарніше, але все одно не важко було здогадатись, що попередня власниця сукні мала набагато більш пишні форми, ніж Лєна. Ніби вибачаючись, чи навпаки вихваляючись, служниця пояснила:
- Хазяйка віддала вам свою сукню. Кращої немає.
Лєна не ремствувала. Вона була рада приємній легкій тканині, що облягала тіло, і не змушувала задихатись як у важкому футлярі. Після чого дівчину провели на перший поверх у їдальню, яка займала простору овальну кімнату, і вся округла стіна являла собою французьке вікно, з виходом в сад. В прочинені вікна вривались аромати троянди. Лєні здавалось вона потрапила в якесь інше життя. В цьому світі не було місця торгівлі людьми, принизливим побоями батогами, чи приниженням і катуванням. І від того ставало моторошно, що комусь можна так легко виокремити всі ці жахіття із свого життя.
За столом Лєну чекали – князь Оболенський, і незнайома Лєні пара.. Чоловіки синхронно піднялись, вітаючи її. Дівчина мазнула поглядом по немолодому незнайомому чоловіку в офіцерській формі, пишній жінці поруч з ним, і надовго задивилась на свого нареченого. Він посміхався Лєні, нагороджуючи дівчину теплим поглядом світлих очей, і ніби доторкуючись до оголеної шкіри декольте, шиї, ніжачи шкіру на вподобу сонячного проміння. Лєна відчула як її кинуло в жар. Вона вся почервоніла, і несміливо наблизилась до компанії.
Князь допоміг Лєні сісти, представив господаря будинку, сотника Захара Плешко, та його дружину Марину Михайлівну.
- Як ваше самопочуття, рибко? – ввічливо запитала жінка. Але від Лєни не сховався холодний вираз її очей.
- Все добре, дякую, Ви надзвичайно гостинні.
- Ну що Ви, це така честь, приймати в себе самого князя Оболенського, - Марина Михайлівна посміхнулась. І Лєна все зрозуміла. Жінка боялась князя, його присутність в Мшанцях створювало загрозу їх мирному існуванню, тихому і звичному, сповненого свавілля поміщика Страшинського, на яке всі благочинно закривали очі. Але вигоди, що обіцяло близьке знайомство з Оболенським пересилювало страх, і змушувало вимушено всміхатись несправжніми посмішками, і рахувати хвилини допоки князь і його блаженна на всю голову наречена покинуть село.
На щастя подали холодні закуски – оселедця і гусячий паштет, і розмова припинилась сама собою.
Після вечері, Олександр подав Лєні руку:
- Я б хотів прогулятись з Вами.
Дівчина погодилась. Розмовляти про особисте під колючим поглядом сотника і його дружини бажання не виникало. Князь вивів її з їдальні, подав руку, щоб дівчина могла опертися.
- Що ти пам’ятаєш? – сад у сотника був із вишень і черешень, між ними росли кущі шипшини. А єдиний рідкісний і дорогий кущ червоної троянди квітнув на виході з овальної вітальні в оточенні мальв без запаху. Але Лєна з Олександром не стали затримуватись біля квітів, відійшовши подалі від будинку.
- Нічого, - Лєна розпачливо знизала плечима. – Знаю як їздити верхи, люблю коней. Знаю що плавала на кораблі… Але більше нажаль нічого не пригадую.
- Мені дуже шкода, - князь зупинився, повернувся до Лєни обличчям, взяв її за руку. Рукавичок до сукні їй не давали, і дотик голими руками, шкіра до шкіри, обпік не гірше окропу. – Я напишу Єфрему Йосиповичу Осипову, кажуть він кращий український лікар, який давно вивчає хвороби людського мозку. Він допоможе тобі все пригадати.
- А Ви? – несміливо запитала Лєна і довірливо подивилась нареченому в очі. Її сердечко пришвидшило свій рух. Чомусь близькість нареченого відчувалась неймовірно сильно. Вона відчувала його владну енергію, агресивну силу, якою так і віяло від князя. І від того мимо волі її ноги підгинались, слабіли коліна, хотілось ухопитись за Олександра, щоб втриматись рівно.
Олександр моргнув, ніби намагаючись позбавитись від мани. Але натомість відчув як його все сильніше затягує його вир шоколадного погляду. Як він тоне і розчиняється в її бездонних очах. І ця вимушена безпорадність, в якій опинилась Хелен, породжувала в його грудях хвилю не знаної раніше ніжності і турботи. Чоловік не стримався, обвів великим пальцем контур пухких губ. Дівчина несподівано потягнулась за ласкою, зводячи Олександра з розуму своєю покірливістю.
Палець продовжив виводити візерунки на вилицях і щоках, ледь торкаючись оксамитової шкіри, ніжнішої від пелюсток таких дорогоцінних троянд в сотниковому саду. Довгі вії затріпотіли, дівчина переривисто зітхнула, і Олександр зрозумів, що Хелен тамує подих, завмираючи під його ласкою. Він не стримався, торкнувся її губ своїми.
Лєна перетворилась на один оголений нерв. Вона плавилась, немов крижинка на розпеченій плиті, віддаючись на милість не очікувано ніжних губ. Ще мить тому вона роздумувала над тим, що у її нареченого надто тверді і жорсткі губи, а зараз переконувалась в тому, що сильно помилилась. На губах було солодко, наче від малинового соку. Князь цілував її ніжно, майже невагомо, але впевнено, поцілунок пробуджував пульсуюче тепло в животі, і бажання присунутись до князя ближче.
Ніжний, майже цнотливий поцілунок розпалював в її грудях вогонь, і ніби випалював всі ті гидливі відчуття, що вона відчувала до самої себе після дотиків Віктора Страшинського. Поцілунок відроджував у Лєни віру в себе, витягував з її душі щось темне, що клубилось там з того самого моменту, як вона прийшла до тями, і усвідомила, що не знає хто вона є.