глава 24

глава 24

Нещадно боліла голова, і все тіло, так ніби в ньому не залишилось ні одної живої місцинки. Вона намагалась пригадати що відбулось, що трапилось, але не могла. В голові в проміжках між головним болем спалахували лише недавні картинки.

Як її хтось плескає по щоках, і грубо лапає груди.

- Облиш її, вона напівмертва, нема на що позариться, - лунає в голові низький чоловічий голос.

- О, очі відкрила, - у неї перед очима все пливе, і побочити чоловіків які так грубо її обговорюють вона не може.  На щастя грубі цупкі пальці відпускають багатостраждальну півкулю груді. – Бач, із благородних, видно.

- Або забавка якогось торгаша, випала за борт, - скептично відповідає незнайомець. – Та все одно, вона зараз синя і холодна як риба, таку і перекинути гидко…

Їх голоси тануть в тумані і хвилі нудоти. А вона думала, що паскудніше вже бути не може.

Наступна згадка пов’язана з нападом паніки. Все її єство охоплює страх, такий, що по хребту виступає холодний піт, а живіт зводе позивами до дамської кімнати, і вона схоплюється, не зважаючи на те, що ноги болять, і по при сильний біль тримаючись за стіну намагається вислизнути в невідомого приміщення.

Її ніхто не зупиняє. Двері не замкнені, але щоб провернути ручку треба докласти значних зусиль, та вона впоралась, і опинившись на сходах робить кілька непевних кроків, опиняючись на сходах. Ноги підкошуються, вона падає, клубком болі скочується вниз, на дощату підлогу, лежить, жадібно ковтаючи повітря і слину. Звідкілясь, мабуть від страху, беруться сили зіп’ятись на ноги, і вона вже раком повзе туди, де крізь розчинені двері дошки підлоги золотить смужка сонячного світла.

Вона доповзла таки до вихідних дверей. І миттю осліпла і оглухла, від яскравого світла, що давалось випікало очі, від болю в голові, який розпеченими спицями впивався в тім’ячко, від звуків і запахів, людського гомону. Тримаючись за одвірки вона зіп’ялась на ноги, зробила кілька кроків на вулицю, скоріше відчуваючи навколишнє середовище, ніж розрізняючи  силуети крізь сльози в очах. Вільна.

Але тут вона розгубилась, тому що зрозуміла, що не знає куди їй іти. І хто вона. Де вона. Звідки вона. Надто багато питань, пошуки відповіді на які забрали останні сили і вона знову провалилась в глибоку яму безпам’ятства.

- Очунялась, мадама, - почула вона незадоволений жіночий голос. – Пий і не борсайся.

Та навіть якби вона і хотіла, то не могла б поворушитись – її руки і ноги були прив’язані смужками тканини до ліжка. Це вона відчула, сіпнувшись кілька разів. Потрісканих губ торкнулась гладка поверхня глиняного посуду, і в горло потекла тепла рідина з гіркувато-солодким присмаком. Шлунок на мить збунтувався, але змирився, приймаючи відвар.

- Бачила б ти себе, - фиркнула її тюремщиця. – Ох і доведеться мені попрацювати, щоб привести тебе в порядок. Чесне слово не розумію, що хазяїн в тобі побачив, що так вчепився.

- Де я? – припинивши пити вона вставила питання в незадоволений потік слів.

- Не твоє діло, мадама, - зло відповіла жінка, в напівтемряві кімнати було важко роздивитись риси її обличчя. Тільки моцну, кремезну фігуру, і товсті, жилаві руки. – Якщо не будеш сіпатись, я обіцяю бути обережною.

- Хто я? – продовжила напосідати вона, намагаючись хоч щось пригадати про себе. Але натикалась тільки на плескіт хвиль, і темні плями перед очима.

- Худоба, - відповіла незнайомка, яка безцеремонно стягувала з неї залишки одягу, оголяючи тіло, щоб наступної миті доторкнутись до ніжної шкіри грубим мокрим віхтем. – Кріпачка. Ти казала, що тебе звати Лєною. Вже забула?

- Так, - погодилась Лєна, перекочуючи в пам’яті це ім’я. Воно нічого їй не підказувало. Але здається що може дійсно її так і звати. За думками про імя не відразу відчула ніяковісь і сором, що чужа людина бачить її оголеною, торкається тіла.

Тим часом незнайомка обтерла її шкіру мокрою ганчіркою, зітерши неприємний кислий запах поту, за що Лєна була їй вдячна. Попередивши щоб дівчина і не думала тікати, груба жінка відв’язала мотузки, звільнивши дівчині руки. Допомогла сісти в ліжку. Лєна відчула запаморочення, але швидко отямилась.

- А от патли у тебе гарні, - несподівано діждалась Лєна похвали. І тут же в її волосся впився дерев’яний гребінець, незнайомка не церемонилась, розчісуючи волосся. І кожен її грубий смик відзивався різнокольоровими плямами болю перед очима. – Добре, що я додумалась вимити їх вчора, як ти ще марила.

Нарешті каштанові локони  були розчесані і заплетені в дві коси, а поверх голого тіла на Лєну було накинуто грубу полотняну сорочку.

- Зразу видно, у хазяїна око наметане, - роздивляючись свої труди повідомила служниця. – Я думала ти опудало, але  зараз бачу - помилилась. Може то ще й буде толк якийсь з тебе.

Що вона мала на увазі Лєна не розуміла. Всі її сили йшли на те, щоб стояти на місці, не хитаючись від слабкості. Але її тюремщиця здається здогадалась в якому Лєна стані, бо знову подала їй глиняну кружку з гірким напоєм. Від відвару світліло в голові і біль відступала, і навіть настрій піднімався. Стало не так боляче і страшно.

- Іч, і зарумянілась, - кивнула Лєні служниця. – Так-то краще. Піду скажу хазяїну, що ти готова.

З цими словами вона залишила дівчину саму. Але не надовго. Тільки Лєна присіла на краєчок ліжка, з відразою ловлячи неприємні запахи від брудної білизни, як в голову полізли нові й нові питання – невже це вона там лежала? Скільки вона часу так провела? Чому опинилась в цій кімнаті? Та довго зосередитись на одному питанню не виходило, в голові починало знову шуміти, а тугий слизький комок нудоти підкочував до самого горла.

Тюремщиця повернулась, покликала Лєну йти за собою. Дівчина йшла не твердою ходою, піджилки тряслись від слабкості, але вона не відчувала голоду, чи сильного болю. Майнула думка, що її обпоїли не простим чаєм. При думці про чай як блискавка сплила картинка золотистої рідини в чашці з червоною каймою, булочки-равлики, тепло від каміна. Але додумати звідки вона цю картинку взяла часу не було – Лєну завели в розкішну вітальню.