Розділ 14.1

Розділ 14

Агата 

– Слухай, може, до лікаря звернемося? – стривожено цікавиться Христина, прикладаючи до мого чола вологий рушник і простягає мені пляшку мінералки.

– Навіщо? Я просто отруїлася, – стогну і роблю кілька ковтків. – Морепродукти були зайві.

– Тебе другий день нудить. Мені якось тривожно.

– Вибач, що зіпсувала весь відпочинок, – заплющу очі, відчуваю як потроху стає краще.

Я, можна сказати, практично силою змусила Христину відпроситися на пару днів з роботи, щоб вона склала мені компанію і злітала до Мілана. Захотілося раптом розвіятися, розвантажитися, забути про чоловіка та всі свої проблеми. А ще виговориться комусь нарешті. А ближче Христини нікого немає.

Образа на Ігоря засіла в грудях і ніяк не минає. Він після того вечора навіть жодного разу не зателефонував. Я з останніх сил трималася, щоб не зірватися і не набрати його першою, вкотре знайшовши смішний привід покликати його на допомогу. У якийсь момент навіть змішувач новий хотіла зіпсувати спеціально, аби він приїхав.

Але маю зізнатися, другий день мені настільки хріново, що про нього навіть немає сил думати. Тож відпочинок вдався, так би мовити.

– Слухай, а може, ти того? – грає бровами подруга.

– Що того? – Не розумію її натяків, жадібно п'ю воду. З кожним ковтком стає легше.

– Ну-у-у… вагітна. Від Ігорка свого.

Я давлюся водою. Починаю голосно кашляти. Червонею вся, задихаюсь. Насилу приходжу до тями.

– Господи, Христино, я через тебе мало не померла. Яка ще вагітність?

– Звичайна. Ти ж із чоловіком не в різних ліжках до недавніх пір спала, — вона схрещує руки на грудях, примружившись дивиться на мене так, ніби в неї не очі, а апарат УЗД.

Я прислухаюся до себе. Ніяких змін. Вагітність точно можна виключити.

– Ні, Христь, знаєш скільки разів ми пробували, але я так і не завагітніла, з чого б зараз цьому статися? — Усміхаюся, тому що це і справді маячня.

– Що щодо затримки?

Я важко зітхаю і тягнуся до телефону, відкриваю календарик. Рахую. Збиваюсь і знову рахую.

– Ти ж знаєш, у мене цикл нерегулярний. Постійні гормональні збої. Ще й нерви страшезні через останні події.

– Скільки тижнів у тебе затримка, подруго? – Христина раптом дуже серйозною стає. Сідає на край ліжка.

Знову рахую.

– Ну, два місяці виходить, – облизую пересохлі губи, але особливо цього факту значення не надаю. – Іноді бувало, що й три місяці було. І врешті ніякої вагітності не було, – легковажно заявляю я.

– Знаєш що, ти полеж тут поки, а я в аптеку збігаю, куплю тобі кілька тестів на вагітність, – вирішує за мене все подруга.

– Не треба, – хапаю її за руку, але вона відмахується. Бере з крісла свою сумочку та залишає номер готелю.

Христини немає всього п'ятнадцять хвилин, а я вже встигаю себе накрутити. А раптом вона все ж права і я вагітна? Чи можливо, що тоді Ігор передумає розлучається? Не можу нічого з собою вдіяти, люблю його так сильно, що навіть готова переступити через зачеплену гордість, аби знову бути разом, як раніше. Тільки я та він. Ну і наш малюк.

Але в цей же час намагаюся сильно не тішитися. Адже я не збрехала Христинці. У мене дійсно постійні збої і щоразу я мчала в аптеку біля будинку, вважаючи що нарешті відбулося і в нас з чоловіком буде малюк. Але ні, щоразу на тесті була лише одна смужка та моє розчарування.

– Ось тримай! – Подруга кидає в мене пакетик з кількома тестами.

– Навіщо накупила аж стільки? – Усміхаюся, але слухняно підводжуся з ліжка, розпаковую один і прямую у ванну кімнату.

Коробку та інструкцію викидаю відразу у відро для сміття. Адже стільки разів ці чортові тести робила. Ставлю тест на рівну поверхню, сама розминаю шию, коли раптово чітко та яскраво на білому тесті з'являються дві яскраві червоні смужки. Вигукую від подиву, не вірячи своїм очам.

– Ну що там? – нетерпляче стукає у двері подруга.

– Ще нічого. Почекай, – відчуваю, як у мене збивається подих.

Ще раз уважно дивлюся на тест, бажаючи переконатися, що дві смужки мені не привиділися, і дістаю з пакета другий тест. Раптом перший бракований якийсь попався?

Але другий тест теж показує вагітність, вводячи мене в ступор.

– Хри-и-исть! – кличу подругу і та одразу ж прослизає за двері до мене.

Завмирає поруч зі мною, разом витріщаємося на два позитивні тести на раковині.

Разом мовчимо. Намагаємось перетравити новину.

– Скажеш своєму? – тихо питає подруга. – Адже ви так давно дітей хотіли.

– Скажу. Тільки не телефоном. Повернемося додому, піду в клініку, і після того, як лікар підтвердить вагітність, скажу йому, – так само тихо відповідаю Христині, все ще не вірячи в те, що в мені може бути маленький малюк.