Розділ 13.2

***

Я не тішу себе ілюзією, що Ігор мене чекає з нетерпінням. Складно не визнати очевидного: здається, я йому надокучаю. Але це його проблема.

Коли заходжу у вітальню, застаю свого чоловіка з келихом у руках. Він навіть вино наливає елегантно. Як природжений сомельє. Під правильним кутом і без втрати останньої краплі.

Ставить пляшку на стіл, похитує.

Підносить до губ і робить маленький ковток. Якщо заради Маринки він відкоркував одну з дорогих колекційних пляшок — я його вб'ю.

Думаю, як Амазонка, а сама непомітно тану, стежачи за рухами коханого чоловіка.

— Ти не втомилася мене переслідувати, Агато?

Обурюватися збираюся я, але сьогодні першим нападає чоловік. Запитує удавано спокійно. Я у відповідь фиркаю.

Підходжу до шафки з келихами й дістаю собі новий. Від чоловіка такої щедрості чекати вже точно не варто.

Але я не засмучуюся. Підходжу ближче, ніж варто було б. Сама тягнуся за пляшкою. Дивлюся йому в очі й наливаю. Дію на нерви, приносячи задоволення собі.

Наші ігри закінчуються, коли навколо пляшки стискаються чоловічі пальці. Він зупиняє винний потік раніше, ніж збиралася я. Визначає мою дозу і повертає на місце.

Я ж нахабно б'ю своїм келихом об його і відпиваю. Не рухаюся, не відсторонююся. Щоправда і він не відступає.

Пам'ятаю, в університеті я найбільше в житті боялася вляпатися в токсичні стосунки. Тепер роблю дрібні ковточки і ловлю себе на думці, що, здається, це вони... Тільки дзвіночків раніше не було. Складно звинуватити себе в тому, що щось прогавила.

— Про переслідування мені говорить чоловік, який учора півміста проїхав, тільки щоб не дати до священного тіла своєї дружини доторкнутися іншому чоловікові?

Роблю із себе холодну, розважливу стерву. Запитую, піднявши брову. А насправді від його близькості та власної образи всередині все тремтить.

Моя колючість зачіпає Ігоря. Обличчя напружується, але він швидко силою розслабляє м'язи. Хмикає.

— Після розлучення — будь ласка...

Він "благородно" дозволяє, а я навіть не вдаю, що вірю. Він не байдужий до мене. Ображений. Намагається зачепити. Коли все одно, поводяться не так. Це і дає мені надію.

— Після розлучення я поїду закордон і більше ніколи не захочу тебе бачити. Зважай на це, будь ласка, коли прийматимеш остаточне рішення...

Погляд чоловіка стає похмурим. Між брів збирається кілька складок.

Невже не очікував, Серебрянський? Думав, ультиматуми тут ставити вмієш тільки ти?

— Ти приїхала, щоб повідомити мені це?

— Ні,  я приїхала обговорити з тобою одне куди важливіше питання...

Судорожно придумую яке саме. Ігор робить вигляд, що весь в очікуванні мого важливішого. У голові роєм купа ідіотських версій. Я ж зупиняюся на чи не найдивнішій.

— Скажи мені, Ігоре, коли вчора в машині ти зірвався з ланцюга, ти пам'ятав, що я зараз не на пігулках і, крім дружини, тепер можеш втратити ще й дитину?

Це порожні розмови, звісно ж. Про яку дитину може йти мова, але я відчуваю, як скаче хвилювання. Мені вдається здивувати Ігоря. Спочатку в погляді спалахує розгубленість, потім я навіть піт на скронях помічаю. Ефект сильніший, ніж я думала, але він усе одно бере себе в руки.

Ковзає поглядом униз. Оцінює мій келих.

Знає мене досить добре, щоб не сумніватися: якби я сама вірила в таку можливість, у житті в руки не взяла б. Але я з почуття протесту підношу до губ і знову п'ю, піднявши брови.

Чекаю на відповідь.

— Шантаж — не найкраща ідея, Агато...

Його голос звучить м'яко, але наполегливо. Він має рацію, я теж так вважаю. Але ще знаю, яка ідея в сто разів гірша, ніж шантаж. Вона належить йому і полягає в нашому розлученні.

— А ще, можливо, ти не знав, але в разі вагітності розлучень взагалі не дають... Навіть якщо батькові дуже-дуже-дуже хочеться.

Сама не знаю, звідки в моїй голові раптом беруться ці знання. Колись чула, а тут згадала доречно.

Знову бачу, як Ігор губиться. Навіть трохи радію, що вдалося його розворушити.