Розділ 13

Розділ 13

Агата

Навіть у такій ситуації Ігор не забуває, куди саме мене треба відвезти. Не за звичайним накатаним маршрутом, а туди, де знаходиться наша минула квартира.

Я йду не попрощавшись. Просто відкриваю дверцята автомобіля та вислизаю із салону. Іду, випроставши спину, не обертаючись. Унизу живота ще розливається знайоме тепло. Усередині грудей – біль та гіркота. З очей скочуються сльози. Тепер їх ніхто не побачить.

Почуваюся використаною, хоча сама винна.

Чи є цьому межа і чи зможу колись розлюбити Ігоря Серебрянського, почавши життя заново?

Пропозиція Артура виїхати з ним до Італії вже не здається мені такою божевільною. Нас будуть розділяти тисячі кілометрів, і я не зможу бачити його в компанії інших жінок. Не гадатиму, з ким він ніч проведе.

Мені справді погано. Так погано, що не передати словами. Напевно, це вперше, коли я зрозуміла нарешті, наскільки серйозна і безнадійна вся ця ситуація. І найгірше я не розумію кого звинувачувати у всьому: Леона та репортерів, конкурентів Ігоря, чи самого Ігоря?

Проходжу в квартиру, стягую з себе занадто коротку сукню і одразу в душ іду. Але рука на крані завмирає. На тілі все ще запах Ігоря відчувається, його дотик. Якщо змию все, то втрачу. Прикриваю повіки, злюся на себе. Йому начхати, Агато, як ти зрозуміти не можеш? Він з іншого весь вечір був, а ти кайфуєш від того, що тіло ним пахне, що шия від поцілунків горить.

Вмикаю гарячу воду, беру в руки мочалку та натираю шкіру до почервоніння. Сльози з очей течуть, я вже не стримуюсь, голосно схлипую, сповзаю по стінці на кахель і сиджу так, обійнявши коліна, доки не закінчується гаряча вода і на мене не починає литися холодна.

Вирубуюсь швидко. А наступного дня мене знову починають роз'їдати зсередини думки.

Доходить до того, що я перетворююся на параноїка. У ревниву дружину, яка підозрює чоловіка у зрадах на кожному кроці.

Коли темніє, не витримую. Вирішую під приводом забрати потрібні речі поїхати додому. Досліджу добре квартиру на наявність в ній іншої жінки. Хоча не думаю, що Ігор пустив би на свою територію когось. Тим більше з урахуванням того, що там скрізь сліди присутності його все ще дружини.

У вікнах нашої квартири світло. Квартира на другому поверсі, жалюзі зачинені. Але я чітко вловлюю дві тіні. І одна з них жіноча!

Усередині мене закипає гнів.

Тепер усе стає на свої місця.

Ігор просто хотів розлучення, бо в нього інша жінка і коли настала така чудова нагода – скористався нею на повну.

Я могла б розвернутися і піти, щоб виплакати свою здогадку, але злість б'є через край. Хочу мстити. Викривати. Карати.

Переконати весь світ, що зрадниця – я, щоб потім розважатися з іншою, – це занадто жирно. Я не подарую Ігореві таку розкіш.

Піднімаюсь у нашу квартиру, тихо відкриваю її своїм ключем і йду всередину. Чую голоси. Чоловік та жіночий. Мені одразу хочеться придушити невідому гадину. Вона сміється. Вимовляє щось інтимним напівпошепки.

У мене від обурення волосся дибки стає.

Збиралася причаїтися, дочекатися, коли почнеться «гаряче», і тільки після цього дати про себе знати. Натомість голосно кидаю ключі на полицю і крокую у бік нашої вітальні.

– Знаєш що, Серебрянський… – Починаю говорити ще у коридорі. З обуренням. Зовсім без ласки. А зупинившись у дверях – завмираю і захлопую рот.

Тому що на стільці, в коротенькій, непристойній, я б навіть сказала шалено вульгарній сукні, закинувши ногу на ногу і похитуючи в руці келих, сидить не невідома мені мисливиця за багатими чоловіками. І навіть не вчорашня супутниця Ігоря, а моя сестра.

Здається, ми дивуємося одна одній однаково сильно. З губ Марини сповзає посмішка, а я в мить забуваю, що збиралася пред'явити чоловікові.

Переводжу здивований погляд на нього. Він хмуриться і тре брови. У руках – пляшка вина. Мабуть, підливав.

Знову дивлюсь на сестру. Тепер уважно. Відзначаю, що вона зробила укладання, намалювала стрілки, нарум'янила щоки.

У грудях зароджується нове роздратування. Невже вона...

– Ой, Агато… Ти повернулася… – Марина відставляє келих і сплескує руками. Тягнеться за другим. Порожнім. Напевно, цей був для Ігоря, але він відмовився. Похитує його, пропонуючи чоловікові все ж таки налити.

– Мені не треба.

Але ми зустрічаємося поглядами. Він слухає мене. А я швидко відводжу очі. Спогади про минулий вечір болісно ниють у душі.

– Що ти тут забула, Марино? Я ж сказала, що у нас із Ігорем жити не вийде.

– То хіба я жити? Я в гості до коханої сестрички.

Я не вірю жодному її слову. Хочу закотити скандал і вивести на чисту воду, але при Ігореві доводиться триматися. Правда, навіщо?

Мені завжди було соромно за поведінку своєї рідні. Вони чомусь свято вірять, що мій чоловік повинен їх утримувати. Я так не вважала і всіляко намагалася його захистити від нахабства.

Мабуть, дарма.