Розділ 11.2

***

Агата

Я витираю розлитий Артуром чай серветками, обпалюючи пальці, коли чую дивні звуки доволі далеко від переговорної, в якій ми влаштувалися.

Стрілецький вийшов, щоб взяти в кабінеті змінну сорочку замість промоклої, я завмираю і прислухаюся. Невже перевернув на себе шафу? Та несхоже…

Спочатку мені здається, що звуки затихли, потім я усвідомлюю, що чую чоловічі голоси, лайку і, судячи з усього, бійку.

Хороброю мене назвати можна тільки з натяжкою, але й просто чекати на повернення Артура я не можу. Тому кидаю стіл, лак на якому ризикує здутися через зайву вологу, і швидко рухаюся у бік дивних звуків.

У напівтемряві складно розібрати обличчя людей, але я прискорююсь, усвідомивши, що по підлозі валяється два тіла. Одне з них – точно Стрілецький. Друге…

Я впізнаю свого чоловіка, коли він опиняється на моєму колишньому начальнику, цідить крізь зуби: «гнида» і заносить руку для удару.

Я верещу, привертаючи до себе увагу, а потім біжу назустріч. Як остання дурепа, так. Знаючи, що під гарячу руку мені краще не потрапляти, але це мене не гальмує.

Мене наскрізь пропалює погляд Ігоря. Артур під ним лежить нерухомо, закриваючи голову руками, а чоловік знищує мене злістю, яка походить від тіла та очей.

– Що ти твориш, Ігоре! Ану слізь з нього! Тут скрізь камери! – Я шиплю, присідаючи над Артуром і намагаючись витягнути його за плечі з-під чоловіка, що збожеволів. Колишній начальник начебто не проти, але Ігор не дає супернику вислизнути.

Нахиляється, стискає шию, розштовхуючи руки.

– Ти хворий, Серебрянський…

Артур вимовляє приголомшено. І я, чорт забирай, з ним цілком згодна. Бо як ще можна пояснити поведінку чоловіка – гадки не маю.

– А ти з ліжка у своєму житті більше не встанеш, якщо ще раз до неї руки простягнеш, зрозумів мене?

Загроза Ігоря звучить так переконливо і при цьому обурює настільки, що я навіть на якийсь час забуваю про Артура. Обсмикую руки від його плечей і піднімаю погляд на чоловіка.

Впевнена, зараз мої очі горять не меншим обуренням.

– Ти що собі дозволяєш? – Шиплю, навіщось тицяючи в нього ж пальцем. – Ти зі мною розлучаєшся! Яка твоя справа, хто до мене простягає руки?

Насправді Артур, на відміну від Ігоря, завжди діяв набагато делікатніше. Без натиску. Я знаю, що він не проти був би простягнути ті самі руки і облапати все добренько, але не дозволяв собі зайвого ні коли я була в його підпорядкуванні, ні сьогодні.

Ми запекло сперечалися про деталі розробленого архітекторами та дизайнерами плану, коли Артур змахнув рукою над проектом. Чашка перекинулася. Залила все: і проект, і стіл, Артура.

Але Ігореві я в цьому не зізнаюся.

– З тобою ми окремо поговоримо.

Замість відповіді на моє запитання Ігор рикає, повертаючись вбивчим поглядом до Артура.

Знову заносить руку, а я роблю нову дурість. Лізу в розбірку чоловіків, штовхаючи Ігоря в плече. Його увага знову на мені.

А я виливаюся перегрітим вулканом.

– Тобто тобі можна затискатися по кутках із якоюсь куркою! У всіх на очах! А я маю целібат зберігати? Заради чого?! Я тебе більше не цікавлю!

Неприємно від того, як пискляво звучить голос. А ще жахливо злить, що бачу: броню Ігоря не пробити. Він собі на думці. Йому не здається власна поведінка несправедливою.

Паузою та легким збентеженням користується Артур. Знову намагається вибратися, але натомість повертає увагу Ігоря до себе.

Я стогнати хочу через ідіотизм того, що відбувається.

– Ти мене почув? – А чоловік ніяк не вгамовується. Стискає горло Стрелецького, тримає руку у повітрі і чекає на відповідь.

Мій колишній бос хоче жити. І нехай ми нічого такого не робили, але, звичайно ж, хрипить, що почув.

– Ти поводишся як ревнивий придурок!!! – Мені так зло і прикро, що я не стримуюсь. Вигукую, різко підводжуся з колін і відходжу.

Чую, що Ігор відпускає Артура.

Той відштовхує мого чоловіка і на ногах виявляється першим. Тре горло. Дивиться зло на Серебрянського. Потім – на мене.

– Вибач… – Моє вибачення, сказане пошепки, явно не рятує. У Артура очманілий погляд. Він не очікував, що запросивши мене до офісу, отримає погрози майже колишнього чоловіка та перспективу фізичної розправи.

– Забери свого пришелепкуватого ревнивця, Агато, інакше я викличу поліцію. Домовились?

Я швидко-швидко киваю. Перспектива нацькувати на Серебрянського правоохоронців зовсім мене не приваблює.

Поки Ігор не встиг ще щось вчудити, я підходжу до нього швидким кроком, хапаю за руку і тягну.

Спочатку це робити складно, але поступово відчуваю, що чоловік піддається. А за кілька кроків і зовсім перехоплює ініціативу.

Вже він стискає мою кисть. Обганяє. Тягне за собою.

Коли проходив повз – я помітила, як щільно стиснуті щелепи. Він злиться до одуріння. Ревнує. Але я теж злюсь. І теж ревную.