Розділ 9

Розділ 9

Я прокидаюся від дзвінка мобільного телефону, який лежить на нічному столику поряд із моїм ліжком.

Підводячись на ліктях, тягнуся до телефону, дивуючись, хто вирішив потурбувати мене в таку рань.

Екран виблискує яскравим світлом, викликаючи додаткове роздратування. Я кидаю погляд на годинник – лише сьома ранку.

– Мама? Щось трапилося? – сиплим голосом питаю я. Невже побачила новини? Чорт, не хочу ні з ким з'ясовувати зараз.

– Агато, ти вже прокинулася? – голос матері звучить схвильовано та бадьоро. – Ти повинна була зустріти Марину та хлопчиків на вокзалі, поїзд хвилин через десять мав прибути. Ти вже там?

Мої очі миттєво розширюються. Марина – це моя сестра, і я зовсім не пам'ятаю, щоб комусь обіцяла зустріти її та племінників.

– Мамо, ти про що? – питаю, сідаючи на ліжку. – Я не знала, що вони приїжджають. Мене ніхто не попереджав.

– Я тобі надіслала повідомлення вчора, Агато, – коли мама відповідає, в її голосі чується легка образа. – Але ти, як я розумію, проігнорувала його.

– Вибач, мам, – промовляю, почуваючись винною. – Я вчора погано почувалася і весь день у ліжку провела. Зараз швидко зберуся та поїду.

– Поспішай, щоб вони довго на вокзалі не чекали. Все ж таки Маринка з двома маленькими дітьми.

– А навіщо вони приїхали?

– Артема треба ортопеду показати, у нас у районі сама знаєш які лікарі. Та й Маринка скупитися хотіла. Вони в тебе два дні погостять.

– Е-е-е… – я гарячково намагаюся придумати причину, щоб сестра не залишалась у мене. Бо не хочу, щоб рідні знали про нашу з Ігорем сварку. – У Ігоря зараз звітний період, у нього купа роботи, і я боюся, що діти заважатимуть йому. Плюс я трохи захворіла, це може бути вірусне... 

– Агато, тобі що, складно на два дні сестрі з племінниками дати притулок? Ми що, чужі люди? До того ж Маринка не має чоловіка мільйонера, який би їй усе оплачував. Вони кожну копійчину раху.ть, заощаджують.

– Мам, не починай, добре? Я щось вигадаю. Бувай.

Відключаюся, кидаю телефон на ліжко і знехотя підводжуся, щоб швидко зібратися і на вокзал поїхати.

По дорозі, стоячи на світлофорі, бронюю номер у готелі на три дні. Пригадую, що мої карти тепер заблоковані, доведеться заплатити готівкою.

Марина з дітьми вже чекає. Я запізнююся, за десять хвилин просто неможливо дістатися вокзалу.

– Привіт, вибач що довелося чекати, – посміхаюся, обіймаючи сестру та племінників.

Артему п'ять, а Дімочці всього два роки. Коли дивлюся на них, мені трохи сумно, бо в нас з Ігорем все ще немає дітей.

Ми завантажуємося в машину та виїжджаємо з парковки.

– Я вам номер у готелі забронювала, – говорю, не відволікаючись від дороги. – Пробач, цього разу не зможу вас розважати, надто багато справ на голову впало.

– Та які у тебе справи можуть бути? – Зітхає сестра, підлаштовуючи під себе крісло позашляховика і розтягуючись у ньому. – Ти ж удома сидиш, салонами бігаєш і лахи купуєш. Прибиранням і тим домробітниця займається. Мені б таке життя, – вимовляє мрійливо.

Я насилу стримую себе, щоб не ляпнути, що якщо про таке життя мріяла завжди, то не варто було в дев'ятнадцять за Вадима, який по сусідству жив, заміж виходити і відразу ж дітей народжувати. Ні вищої освіти, ні досвіду роботи, жодних перспектив.

– Я то хоч встигла попрацювати, а ти геть як універ кинула, у декрет пішла, то з нього й не вийшла. Тобі слід на якісь курси записатися і вигадати, чим зайнятися. Сама ж кажеш, що на одну зарплату Вадима не витягуєте. Та й не маленькі ви вже, скільки можна від мами гроші брати? Я намагаюся допомогти мамі, умовляю, щоб з роботи звільнилася, а вона все за вас переживає, не витрачає на себе, вам віддає.

– Тобі завидно, чи що? – ображено бурчить Маринка. Її питання і тон мене трохи зачіпають. Таке відчуття, що мені на голову багатий чоловік та гроші самі впали. У нас з Мариною початкові умови взагалі-то були рівні. Сподівається нема на кого, окрім як на себе. – Слухай, а ти не могла б у Ігоря свого попросити влаштувати мого Вадика на якусь хорошу посаду в компанії? Може й мені щось знайшлося? Я могла б секретарем працювати, наприклад, чи у відділі кадрів. Дітей би до саду відправила, квартиру зняли б. Все ж таки у твого велика компанія, платять, напевно, добре.

Я вирішую промовчати про те, що з мізками Маринки їй навіть із роботою секретаря не впоратися. У комп'ютерах вона – повний нуль.

– Мариш, я ж казала тобі вже, що в Ігоря штат повністю укомплектований і майже всі там із заснування компанії працюють. А посаду вахтера чи охоронця вам навряд чи підійде, там платять не так багато, щоб і на оренду квартири і на життя з двома дітьми вистачило.

– Не хочеш допомагати, так би й сказала, – обурюється сестра. Ця розмова у нас повторюється час від часу, тому я особливо не реагую на її образи. Тим більше, у мене і своїх проблем вистачає.

– Почекай пару хвилин у машині, я в обмінник швидко збігаю, потрібно валюту поміняти, щоб за готель заплатити, – паркуюсь на узбіччі та виходжу із салону.