Розділ 8

Розділ 8

Агата

Як за старих добрих часів, ми з Ігорем удвох накриваємо на стіл. Я несу страви з кухні, він розставляє тарілки і прибори. Коли я прошу сходити за келихами – хмуриться.

– Я просто повечеряю та поїду…

Попереджає, проте підкорюється. А я ледве стримую усмішку. Тепер готова розцілувати кожен куточок нашого минулого житла. Якщо ця квартира нас помирить – ніколи і нізащо не дам її продати!

На їжу Ігор накидається зі справжнім чоловічим апетитом. У мене натягується якась струна всередині. Так приємно дивитися на кохану людину, яка не словом, а діями показує важливість твого піклування.

Шкода тільки, словами-то він її заперечує.

– Наллєш мені ще, будь ласка…

Беру в руку келих і похитую. Ігор без суперечок бере відкорковану пляшку та підливає червоного вина.
Я б цокнулася, але він, боюся, не стане. Тому притискаю до губ і роблю маленький ковток.

– Смачне. Ти куштував?

Чоловік хмикає, дивлячись у тарілку. Ми вдвох знаємо, що не куштував. Його келих весь вечір стоїть недоторканим.

– Ти надто низької думки про мене, Агато. Навіть під градусом я не забуду, що наші стосунки на паузі.

У його словах, начебто нічого обнадійливого, але я чіпляюся за формулювання «на паузі». Зазвичай після паузи все поновлюється, так? Тобто це можливо?

– Я пам'ятаю твою норму, Ігорю. Просто пропоную випити за злагодженість нашої командної роботи.

Витягаю келих у повітрі, чекаю на реакцію. Не ображусь, якщо Ігор проігнорує. У принципі, я зараз взагалі не налаштована ображатись. У моєму емоційному морі тимчасовий штиль. Чоловік вагається, але теж піднімає келих.

У кімнаті панує напівтемрява. Чоловік дозволив запалити пару свічок. Тепер їх вогні відбиваються в склі, що дзвенить при зустрічі стінок.

Я знову роблю маленький ковток, а Ігор п'є досить жадібно. Цього правда замало, щоб він втратив самовладання. Але для розслаблення – саме те.

Я відчуваю його напруження. Підозрюю, у ньому винна не так я, як робота. І те, що він дозволяє собі йти на маленькі поступки, – це теж заслуга роботи.

Мій чоловік – орач, який звик отримувати підживлення вдома. Я завжди віддавала енергію без залишку.

– Все дуже смачно, дякую.

У міру того, як його тарілка порожніє, я лякаюся. Не хочу його відпускати. Але судячи з того, що Ігор не відмовляється ні від добавки, ні від десерту… Я сподіваюся на можливість нашого примирення ще сильніше.

– Як справи на роботі? – Відчуваю, що в черговий раз заводити розмову про мою «зраду» зараз не варто. Обираю нейтральнішу тему.

У напівтемряві бачу не так добре, як хотілося б, але здається, що Ігор хмуриться. А я, своєю чергою, починаю сильніше хвилюватися. Завжди сприймала його проблеми болісно.

– Як завжди, Агато. У мене все, як завжди…

– А в мене гірше, ніж завжди. Якщо ти хотів спитати…

Зустрічаємось із чоловіком поглядами. Знову ступаємо на ваги, які можуть хитнутися будь-якої миті і в будь-який бік. Якщо Ігор захоче – скаже гидота. Але він коротко усміхається.

Прокручує між пальцями виделку, опускає на тарілку.

– Я зробив все від мебе залежне, щоб стало трохи краще.

Він, звичайно ж, про влаштування побуту, допомогу з бандюганом-бугаєм та гроші. Але мені потрібні інші речі. Його тепло, ласка, підтримка.

– Модний чайник із дистанційним керуванням – це щедро, але він не замінить мені чоловіка, Серебрянський. Вибач за прямоту…

Моя шпилька не злить чоловіка. Ми дивимось одне одному в очі і синхронно розпливаємося в посмішках.

У голові відразу ж чергою картинки, як тягнемося ротами назустріч через стіл. Як я спочатку задкую до спальні, а потім Ігор уже підхоплює і несе.

У його очах відбиваються відблиски свічок. Може тому я бачу вогонь, але спалахнути він не встигає.

Чоловік сіпається, а потім цідить лайки крізь зуби і тягнеться до шиї ззаду.

– Що? – Розхитані нерви даються взнаки моментально. Я так хвилююсь, що відчуваю слабкість. Але долаю її, різко встаю зі стільця та наближаюся до Ігоря.

Присідаю біля його ніг, намагаючись зазирнути в опущене обличчя. Він дуже похмурий та напружений. Продовжує терти шию.

– Схопило знову... – Виштовхує з себе, парою слів даючи мені відразу багато інформації. "Знову"... Це означає, не вперше. А я не знала.

– Давай розімну…

Сидяча, стресова робота не могла пройти зовсім безвісти. У Ігоря давно почалися проблеми із шиєю – затиснуті м'язи, застійні процеси. Вдалося усунути проблему тільки коли я наполягла на кількох курсах масажу, а ще нормованому робочому графікові. Зараз, здається, всі наші зусилля нанівець.

Поки Ігор не встиг відмовитися, я підводжуся з підлоги, в очах тут же білі плями, але я їх ігнорую. Стискаю плечі чоловіка і починаю лагідно, але відчутно давити.