Розділ 6.2

Я не можу повірити його словам. Дурнувато блимаю очима, відсуваюся вже сама подалі від нього.

– Ясно, – все всередині обривається. Настрій вмить зникає. Щелепи до скрипу зубів стискаю, кидаю останній погляд на байдужого Ігоря і в грудях все ниє та палить.

Складається відчуття, ніби він не хоче знати правду. Наче він тільки й чекав приводу, щоб викинути мене з дому та зі свого життя. І ось, нарешті, це сталося.

– Я піду. Гарного вечора, – гірко посміхаюся і підводжуся з м'якого диванчика.

Іду до сходів, ловлю на собі погляди чоловіків. Не доходячи до виходу хтось зупиняє мене, обійнявши за талію і притиснувши до себе. У ніс одразу ж ударяє чужий запах чоловіка. Я сіпаюся, намагаючись звільнитися. Ці дотики мені неприємні.

– А ти гарна, хочеш чимось пригощу? Або можемо разом потанцювати, – каже мені на вухо незнайомець, обдаючи гарячим подихом.

Я не встигаю нічого відповісти, поряд з'являється мій чоловік.

– Дівчина вже зайнята, – голосно вимовляє Ігор, беручи мене за руку.

Незнайомець неохоче відпускає мене. Я навіть не обертаюсь, щоб глянути на його обличчя. Все моє невдоволення спрямоване на чоловіка, який вдає з себе такого байдужого і ображеного, але й водночас чомусь поспішає прийти на допомогу.

Я проходжу повз нього, навіть не подякувавши. Ігор слідує за мною. Озираюся в пошуках таксі, але машин немає. Доведеться замовляти та чекати. А мені хочеться якнайшвидше з цього місця забратися.

– Ти приїхала сама? Де твоя машина? – За спиною завмирає Ігор. Я роздратовано веду плечем.

– Тобі яка різниця з ким приїхала твоя майже колишня дружина? Коли, до речі, документи на розлучення треба буде підписати? Щось ніхто не поспішає мені їх привозити, – вимовляю їдко з гордо піднятою головою. Хочеться позлити чоловіка, але зараз дуже складно намацати його слабкі точки. Хіба що обмовити себе, розповідаючи наскільки ж чудовим був Леон.

– Скоро, – стримано і холодно відказує він.

А потім вириває телефон із моїх рук, перш ніж я встигаю викликати машину.

– Я відвезу тебе додому. Щоб ти не потрапила до нових неприємностей.

– З чого така щедрість? – Повертаюся до нього. – Сам сказав: ми одне одному ніхто. Так що сама про себе подбаю.

Забираю у нього телефон, Ігор же грубо хапає мене за передпліччя і тягне у бік паркування поряд із клубом.

– Поки що ти ще моя дружина, тому я несу відповідальність за твоє життя. Сідай у машину, – наполягає він, відчиняючи переді мною дверцята.

Я пручаюсь. Мене так злить його поведінка. До люті доводить той факт, що він мене виставив невірною дружиною, що не вірить мені, не намагається розібратися в ситуації, наполягає на розлученні, готовий перекреслити найпрекрасніші роки нашого життя, але при цьому все ще намагається командувати мною та розпоряджатися моїм життям, що сама не помічаю, як відчайдушно починаю вириватися з його захвату, як із злістю дряпаю його шию.

Я звиваюся, але сили від початку були нерівними. Ігор легко перемагає.

Притискає мене до краю автомобіля, повністю блокує мої рухи. Ми завмираємо одне навпроти одного.

Його тіло втискається в моє, моє – в холодний метал. Ми дихаємо часто-часто і серце в грудях б'ється так сильно і відчайдушно. Дивимося одне одному у вічі, не відриваючись.

Я бачу як його погляд опускається нижче. Спочатку на мої губи, потім на декольті, яке через нашу метушку непристойно оголилося.

Серце пропускає удар. Я вся стискаюсь. Внизу живота розповзається тепло, коли бачу, як на мене реагує чоловік.

Він хоче мене. Сумніву немає.

І ніби на підтвердження моїх слів, його губи раптово накидаються на мої. Я затримую дихання. Прикриваю очі. Дозволяю собі насолодитись його грубуватим наполегливим поцілунком. Радію його близькості, тому що він все ще хоче мене, незважаючи ні на що. Задаюся питанням, коли востаннє мій чоловік цілував мене так.

Він поглиблює поцілунок, я починаю відповідати. Хапаюся за його плечі. Веду руками вище, зариваюсь пальцями в короткий їжачок його волосся. Трусь об його тіло, відчуваю твердість його паху.

Від пристрасті, що наринула, мені важко дихати.

Одну руку опускаю вниз, чіпляюсь за пряжку його ременя. Знаю, що нас можуть побачити, незважаючи на те, що зараз темно. Але навряд чи комусь до нас є справа. Сюди приходять розслабитись. Пара, що цілується у машини, для таких місць звичайна справа.

Але мій останній рух замість того, щоб завести Ігоря, протвережує його.

Все закінчується так само несподівано, як і почалося.

Ігор відривається від мене і відразу на крок відходить, дотримується дистанції, ніби боїться знову зірватися. На мене не дивиться. Намагається дихання вирівняти. А мені замало. Я хочу ще. Хочу більшого. Його хочу.

– Сідай у машину, Агато. Тобі час додому, – він швидко бере себе в руки. Голос знову холодний та байдужий. Будує між нами стіну, яка щойно дала тріщину.

Я не сперечаюся.

Я повністю вибита з колії.