Розділ 4.2

Я могла б просто натиснути на газ та поїхати, але моя машина з усіх боків заблокована. Шляху до відступу немає.

Може це несправжній пістолет?

Навряд чи.

Дідько. Стає по-справжньому страшно.

Набираю Ігоря, молюся, щоб той взяв слухавку. Після нашої сварки всього п'ять хвилин тому не здивуюсь, якщо він взагалі мій номер у чорний список вніс.

Ігор, на мій подив, цього разу слухавку піднімає після третього гудку:

– Ще не виговорилася? – іронічно хмикає він, ніби чекає, коли з мого рота поллється на його адресу новий потік лайки.

– Ігоре, тут чоловік із пістолетом. Поруч із моєю машиною, – вимовляю тремтячим голосом, боячись подивитися у бік незнайомця, який так само тарабанить у моє вікно.

– Що? Що він хоче від тебе? Ти в безпеці?

Мені здавалося, що він не повірить ось так відразу і мені доведеться доводити, що я не брешу, але голос чоловіка звучить щиро стурбовано.

– Я замкнулася в машині. Але він не йде. Що мені робити?

– Ти де? Я зараз їду.

– На парковці в торговому центрі. Тут люди навколо, але йому, здається, начхати. Поспіши, будь ласка, мені так страшно, – розгубивши останні залишки гордості благаю я.

– Дай йому телефон.

– Я не вийду до нього! Навіть не проси! Раптом він щось зробить зі мною! – кричу істерично.

Мені здавалося, що такі ситуації стаються тільки у фільмах. Але ні, моє життя, схоже, остаточно збожеволіло.

– Не треба нікуди виходити, прочини вікно так, щоб можна було просунути мобільний через щілину.

– Добре, зараз спробую.

На кнопку дивлюся з побоюванням, боюся, що скло дуже низько опуститься і цей бандит якось до мого салону проникне.

Тисну дуже легко. Але цієї щілини недостатньо для того, щоб просунути телефон. Доводиться ще раз натиснути.

– Це мій чоловік, поговоріть з ним, будь ласка, – прошу чемно, сподіваючись на те, що мій тон трохи охолодить його запал.

Телефон із моїх рук виривають миттєво. Я одразу ж скло піднімаю. Перевіряю, чи точно замкнулася. Тривожно до жаху. Нічого не чути ззовні. Спостерігаю за чоловіком у бічне дзеркало. Той із незадоволеним обличчям щось каже, потім кидає мій телефон на капот. Підходить до своєї машини, заглядає в салон і щось каже. Врешті мій позашляховик повністю блокують, припарковавшись за мною, незважаючи на незадоволені сигнали водіїв, які не можуть через них нормально проїхати.

Як швидко чоловік зможе приїхати сюди? Оце я вляпалася, нічого не скажеш. Навіть на якийсь час про розлучення забула і про те, як мене хтось підставив перед Ігорем.

За двадцять хвилин поруч із нами з'являється Ігор зі своєю охороною. У мене одразу на душі теплішає. Вони прямують до чоловіка, який погрожував мені пістолетом, про щось балакають, Ігор оглядає вм'ятину на машині.

Спочатку вони спілкуються спокійно, я вже тішуся, що все вирішиться швидко і без чергової порції погроз, але раптово щось йде не так. Незнайомець починає злитися, активно жестикулювати, вони з Ігорем сперечатися про щось починають.

Я не витримую, забуваю про страх, відкриваю вікно, щоб почути уривки фраз, що доносяться до мене. Через нас утворився справжній затор, машини сигналять, не можуть ні виїхати, ні в'їхати на парковку. Через шум майже нічого не вдається розчути.

На щастя, все закінчується дуже швидко. Ігор дістає із внутрішньої кишені піджака гроші, навіть не перераховує, віддає все. Чоловіки злі, але бійку не починають, похмуро кивають один одному і розходяться. Я знімаю блокування з дверей, коли Ігор підходить до моєї машини. Мене все ще трусить від нервової напруги.

– Пересідай на пасажирське сидіння, – роздратовано вимовляє чоловік, і я виходжу з салону, обходжу машину, сідаю поряд з місцем водія. Ігор – за кермо.

Він заводить двигун, вмикає кондиціонер. Знімає піджак та кидає його назад. Обводить мене чіпким поглядом, але нічого не каже, лише хитає головою. Він злий. Незрозуміло на мене чи ситуацію загалом.

– Спасибі за допомогу.

Наважуюсь заговорити з ним, коли ми вже мчимо дорогою у бік нашої з ним квартири. На наступному повороті він різко звертає, і прямує у зворотний бік. Я посміхаюся, розумію, що він, здається, забув, що вигнав мене цього ранку з дому. Тому за звичкою поїхав звичною дорогою.

– З тобою все добре? – Запитує, поглядаючи на мене скоса. Я дивуюся такому питанню. Він повинен зараз радіти, що я по заслугах отримала, ненавидіти мене, начхати йому має бути на моє самопочуття зрештою, але замість прояву байдужості в його погляді читається тривога.

– Все добре. Просто злякалася.

– У подальшому будь обережна, будь ласка, — у його голосі чується роздратування, що заводить мене знову.

– А тобі яка різниця, що зі мною буде? Взагалі, здивована, що ти так швидко кинувся рятувати ненависну дружину.

– Агато, не починай…

– Я не починаю. Я закінчила. І я в змозі впоратися з керуванням машини. Тобі не обов'язково везти мене додому. І, до речі, тобі варто почати готувати вибачення, бо коли я зберу докази, що це все не більше, ніж вигадка та монтаж, я не пробачу тобі просто так усі ці образи. І Лариса Антонівна з цього дня для мене померла. Сам будеш до неї на дні народження та свята їздити. Від мене вона навіть листівки не дочекається, – вимовляю із запалом, у мені все ще образа каже.