Розділ 1.2

Мені здається, що ось зараз, після моїх слів, Ігор зрозуміє, як помилився, а потім ми посміємося разом з безглуздої ситуації. Але ні, Ігор мовчки окидає мене холодним поглядом. На мить прикриває очі, тре перенісся. Йому це все терпіти теж нестерпно. Я мушу переконати його, що не зраджувала.

Підповзаю до нього на колінах, вирівнююся на ліжку, торкаюся його руки, відчуваю як бретелька нічної сорочки сповзає по плечу і це привертає увагу чоловіка.

– Ігоре, ну ти ж…

– Не торкайся до мене, – домовити навіть не дає. Роздратовано смикає рукою, відходить на крок від мене.

В мені щось надламується. Стає боляче і страшенно прикро, що він повірив цим знімкам і вигаданій кимось історії, а не моїм словам. Що за стільки років життя разом так і не зрозумів, що він для мене – все.

Я не розумію, що робити. На очі навертаються сльози. Від Ігоря погляду не відводжу. Він підходить до шафи, відчиняє дверцята і стягує з верхньої полиці валізу. Та із гуркотом валиться на підлогу, після чого чоловік згрібає з полиць мої речі, зриває з вішаків сукні і все це валить в одну купу посеред спальні.

– Щоб тебе тут не було, коли я повернусь із роботи. Ключі від нашої старої квартири лежать на тумбочці у передпокій. Все, що не встигнеш забрати, викину. Машину можеш залишити собі. Розлученням займуться мої адвокати.

Чоловік говорить холодно, сухо і швидко, немов багато разів до цього репетирував і слова вже на автоматі вилітають із його рота.

Він розвертається і виходить із спальні, я кричу йому в спину:

– За що ти так зі мною, Ігоре?! За що?! Ти ще пошкодуєш, обіцяю тобі!

Сльози стримати вже не виходить. Беру в руки злощасний журнал і щосили кидає його об стіну. У спальні справжній погром. Мої речі скрізь валяються, дверцята шафи відчинені.

Що мені робити?

Точно! Мені треба знайти Лео. Нехай розповість Ігореві, що це все брехня.

Тягнуся за телефоном, руки тремтять. Набираю Леона, але той не бере слухавки. Дзвоню раз по раз, врешті мене, здається, взагалі вносять до чорного списку. 

Як так?

Ми з ним знайомі роки зо два. Багато разів перетиналися на різних заходах, він не схожий на людину, яка підставить іншу. Приємний, веселий парубок, якого мій Ігор, до речі, недолюблював. Але він за замовчуванням ненавидить усіх чоловіків, які крутяться поряд зі мною.

Спустошена, я валюсь на ліжко. П'ялюся у стелю. Це все сон. Точно, зараз прокинусь і все зникне. Щипаю себе і розумію, що ні чорта це не сон. Це найсправжнісінька реальність.

Після спустошення приходить лють на чоловіка. Та як він наважився не повірити мені? Як посмів у мені сумніватися? Кому гірше зробив?

Все ще в сльозах відкриваю валізу і намагаюся вмістити в неї свої речі. Не вірю, що роблю це. Не вірю, що до такого дійшло. Не хочу нікуди їхати. Не буду. Назад по полицях речі розкладу і нехай Ігор виносить мене з нашого дому, якщо так не хоче бачити.

Думки перериває дзвінок у двері.

Чомусь вирішую, що це чоловік. Одумався. Пожалкував. Повернувся.

Біжу до дверей, відчиняю і відчуваю шалене розчарування, бо це не Ігор. Це його мати. Лариса Антонівна.

Це стає для мене останньою краплею. Кидаюся до неї за втіхою, не стримуючи плачу.

– Ларисо Антонівно, це все неправда! Ви ж знаєте, як я кохаю Ігоря. Я б ніколи… Ніколи… Що мені робити? Що мені робити, Ларисо Антонівно?

– Ну, тихіше, Агато. Давай пройдемо у квартиру, не привертатимемо уваги людей.

Вона намагається мене заспокоїти. Вона теж бачила цю жахливу статтю. Господи, скільки взагалі людей встигло це прочитати? Який там у журналу тираж? А як батько побачить?
Постійно сбиваючись на схлипи, розповідаю, як жахливо відреагував Ігор.

– Він навіть не вислухав мене… Не захотів… Що мені робити?

Піднімаю на неї погляд, чекаю хоч якоїсь поради. Я завжди ставилася до неї як до матері.

– Ти ж знаєш Ігоря, він дуже запальний. Йому треба охолонути. Зроби, як він каже, – збери найнеобхідніше та поживи трохи на іншій квартирі. Він за цей час обміркує все, зрозуміє, як схибив. А там, дивись, та й помиріться.

– Так, ви маєте рацію, звичайно. Так і зроблю, – киваю, розуміючи, що Лариса Антонівна ділиться зі мною своєю мудрістю.

– Давай я допоможу тобі з речами?

Я щиро вдячна свекрусі за пропозицію. Не знаю, що б без її допомоги робила.

Мама Ігоря дістає з валізи речі, які я накидала без розбору, спритно складає їх. З ванної кімнати приносить кілька засобів для миття волосся та догляду за шкірою, якими я користуюся. Допомагає мені спустити речі на підземне паркування і завантажити в багажник машини.

– Все буде добре, ти, головне, не переймайся. Їдь, відпочинь, впевнена, що ви скоро помиритеся.

– Дякую вам за допомогу, – обіймаю жінку на прощання і виїжджаю з паркінгу, прямуючи до будинку, в якому ми з Ігорем жили до весілля.

____________________________

Дякуємо усім за теплий прийом історії!