Глава 2 Відлуння сватання

Мирон зайшов додому разом із батьками. Увесь шлях він мовчав, лише кроки луною відбивалися в нічній тиші. Тепер голос батька прорізав цю мовчанку, мов удар батога:

— Та як ця Софія посміла?! — лютував Ізявр, стискаючи кулаки так, що здавалося, ось-ось розтрощить усе навколо.

Мирон опустив очі й тихо промовив:
— Я так мрію про власну справу...

— Що, Софія тобі відмовила? — з насмішкою підхопила його сестра Зоя. — Правильно зробила. Хочеш мати власну справу — відкрий її сам.

Мирон підняв на неї погляд і побачив у її очах блиск насмішки. Обличчя його спалахнуло гнівом, а серце стислося — від сорому чи від образи, він і сам не знав. Він відвернувся, намагаючись приховати все, що нуртувало всередині.

— У часи моєї молодості дівчата робили те, що їм казали батьки, і не лізли в чоловічі справи, — сказала Ізольда, мати Мирона й Зої, важко зітхнувши, ніби повертаючись думками у минуле.

— Мамо, — тихо, але впевнено озвалася Зоя, — ці часи минули. Тепер дівчата сміливіші. І це добре.

Ізольда усміхнулася крізь легкий смуток, визнаючи: світ справді змінився, і, можливо, не дарма.

Зоя мовчки відвернулася до вікна. Ще рік... — подумала вона. Ще рік, і я житиму сама. І ніхто не скаже мені, що робити.

У цій думці було все — і передчуття свободи, і крихта страху. Але серце билося швидше: свобода кликала її сильніше за будь-який страх.

 За вікном над селом уже здіймалася місячна тиша. У домі Мирона поволі стихали голоси — лише дрова потріскували в печі, ніби нагадуючи, що навіть після сварок залишається тепло.

А в іншому кінці міста, у домі Крамарів, світло ще горіло.
Софія сиділа біля вікна, загорнувшись у теплу хустку, й дивилася на темне подвір’я. Пироги давно вистигли, гості розійшлися, але в повітрі ще стояв гіркий присмак чужих очікувань.

«Зганьбила нас…» — лунали в пам’яті батькові слова.
Вона стисла пальці, дивлячись на власні долоні — на мозолі від роботи в крамниці. Оці руки годували її, не потребуючи нікого.

Зі стелі поволі сповзав тінь, а з кутка долинув тихий голос Марії, яка лишилася заночувати:
— Ти не шкодуєш?

Софія мовчала кілька митей, потім відповіла:
— Якби шкодувала, то не змогла б дивитися собі в очі.

Марія всміхнулася ледь помітно, натягуючи ковдру до підборіддя.
— Тоді завтра почнеться нове життя.

Софія ще довго не лягала. Вона відчувала — у світі щось зрушилося. Може, ще не зовні, але всередині точно. І хоч попереду чекало осудження, робота, самотність і боротьба, у серці жевріла думка:
«Мій шлях — мій. І хай навіть дракони існують лише в казках, я все одно знайду своє яйце.»