Скам'янілості

Марія Леопольдівна запалила конфорку й обома руками піднесла повний чайник. Стара плита шваркнула і блакитне полум’я лизнуло емальовані бОчка.

- Та шоб йому! – бубнить собі під ніс і обтирає руки стиглими грушами на фартуху. - Гас не той, має вогонь бути геть синій-синій, а оті червоні цятки – то значить є домішки.

Я ховаю усмішку в кулак – стара не зла, просто бубнить зі звички. Хоча де б мені про те судити – я тут випадково і бачу її оце вдруге.

Їхала нічним швидкісним до Одеси - і застрягла просто посеред перону у Вінниці. Аж надто хотілось пирхнути цигаркою. Знаю ж, що зупинки всього нічого, хвилина-півтори від сили, та, - хай йому! - все одно була впевнена, що встигну. Звичайно, потяг поїхав собі до моря, а я, із недопалком у роті, лишилась на вінницькому вокзалі. І не те щоб аж вклякла з безнадії - просто хвилину-дві відверто смакувала відчуттям чергової халепи. Телефон лишився зі мною, а от гроші – у гаманці, що тепер разом із рюкзаком самотньо валяється на сидінні. Та нехай, телефон є – вже добре. За годину, о пів на десяту, мене вже перестрів знайомий знайомих друзів з Черкас, Ігор, і привів сюди на переночувати. Марія Леопольдівна відчинила двері, клюнула його в щоку і пустила мене до квартири – грітись чаєм і вкладатись спати.

- Ти зараз відпочинь, а завтра розкажеш, - і отак запросто пішла геть, обтираючи махровим халатом дерев'яні рами вузьких дверей. А я лишилась під кусючим пледом всміхатись у стелю - бо світ таки не без добрих людей і мені оце знову пощастило більш-менш владнати чергову оказію. Крізь скло серванту на мене із докором гляділи маленькі іконки, а різьблені кришталеві фужери у світлі вуличних ліхтарів множили їх цнотливі масляні лиця. Мене соромить калейдоскоп святих.

Ну а тепер от, з самого рання, я вже сиджу рівно-прямо на табуретці, поки хазяйка порається з чаєм і готує вівсянку, не шкодуючи цукру й варення. Вона далі бубнить: « … бозна скілька років … і її ше за нього платить …  бачили ті тарифи? … саме збочення … ». За вікном лаються пси – квартира ніби й у центрі, але виходить вікнами на парк і в цей час там, певне, самі собачники.

- Дзеннь! – по столу гримнула тарілка із гливкою кашею, аж від самого її виду мені щелепу звело судомою.

- А можна я саме варення?

- А галя балувана, страшноє дєло, - цокнула язиком стара, - їж вівсянку. Воно корисне для кишечника. А варення - то для дітей, і для виду.

Поки я розмазувала жижу по тарілці, міркуючи куди б оце її гарненько притулити, Марія Леопольдівна заходилась розпитувати, чому до неї вночі привели гостю.

- Та ви ж знаєте, дурне діло – нехитре, потяг зупинився і я …

- Чекай, то ти, дитино, отим новим їхала, що двоповерховий? Ганна, сусідка моя, згори отут, - вона тицьнула пальцем у стелю, - казала, ніби його ще за її діда робили, але з заводу покрали чи то якісь креслення, чи то деталі. Хай бог милує, то ж самі щурі по тих заводах, геть все повиносили …

З того всього допиту мене як новоприбулої стало абсолютно ясно, що вона, себто Марія Леопольдівна, вже зо 5 років живе тут сама, сама ж порається вдома і пильнує все навколо. Що живе із нею кіт Мотось, якого стара не любить з часів, коли він вліз до неї крізь вікно (не любить, але годує і за вушками чуха). Решта людей їм обом вочевидь не до вподоби, бо не такі тепер стали, як раніше були.

За півгодини я нарешті второпала, що причини моєї появи тут хазяйку не цікавлять ані на гріш, тож десь між історією про Мотося і субсидію припинила спроби бодай щось пояснити.

Шварк! – В стелю гучно лупнуло, ніби хтось важезну кулю впустив. Я підстрибнула разом із табуретом – і коли-то встигла відвикнути від тонких перекриттів?

- Не лякайся, дитино, то сусідка згори квартирантів взяла. Заходив вчора хлоп, худий як дрин, казав, будуть речі носити й троха пошумлять, - і далі, випереджаючи мої питання, розповіла про емігрантку Ганну та квартирантів Льову і ПАвла з механіко-математичного, чи то пак природничого, факультету.

День потонув у біганині між вокзалом, банком і телефоном. Речі мої зустріли в Одесі і я б могла до них доєднатись вже завтра, але документи лишились в рюкзаку, та й квитки були тільки на СВ. Внутрішній жлоб випростав руки і метушливо верещав, що то занадто і ще день можна і тут перечекати. Причин сперечатись не було, та й хазяйка попередила, що можна затриматись. А від завтра знайшовся і подорожній водій на Одесу.

На Коцюбинського до Марії Леопольдівни я повернулась вже над вечір. Старенька знов поралась по кухні, кіт Мотось забився під диван і пильнував мої кроки. Сусіди згори певне вже облаштувались, бо звідти не лунало ані гуркоту, ані сварок. Від вечері я відмовилась, але ще з годину ми ганяли чаї і наминали торт під пишним масляним кремом. На фоні заходились аплодисментами зіркові танці СТБ - Марія Леопольдівна голосно лаяла когось із суддів. Я чемно плямкала, слухала і не сперечалась. Цієї ночі погляди святих мені не докучатимуть.

Де б то була правда! Нехай світла на вулиці менше, ніж учорашньої ночі, і того калейдоскопу скорботних писків вже нема – натомість прийшов Мотось і заходився штовхатись, потроху витискаючи мене з-під ковдри. Так і не зрозуміла, коли саме примудрилась заснути, - мабуть в якийсь момент свідомість просто вимкнула всі рубильники разом.

А потім так само рвучко увімкнула. Посеред ночі, в темряві чужої квартири. Де з серванту пильнують ікони, незнайомі меблі розкидають кострубаті тіні, а втекти заважає підозрілий страх між лопатками і жирний котисько в ногах. І все б нічого, - бо кому ж часом не ввижаються жахи, - якби не сполоханий шепіт з сусідньої кімнати.

Я завмерла – може то сопить Мотось, чи хропе Марія Леопольдівна? Може … та дідько його знає, що то може бути. А раптом їй погано? … А шепіт вже почав місцями зриватись на глухий виск, істеричний і болісний. Може десь так мав би звучати справжній терменвокс?