Розділ 4. Останній вирок

       Першим із воза зняли Ралофа. Двоє солдатів наказали йому підвестися, перевірили мотузку на зап'ястях і допомогли спуститися на землю. Допомога, щоправда, полягала переважно в тому, що один із них міцно схопив полоненого за плече, а другий нетерпляче підштовхнув у спину. Ралоф нічого не сказав, лише випростався й обвів поглядом площу. Його обличчя залишалося похмурим, але Назар помітив, як напружилися м'язи на шиї норда, коли той побачив дерев'яну колоду біля помосту. Навіть людина, яка свідомо вирушила на війну й напевно неодноразово дивилася смерті в очі, не могла залишатися байдужою перед власною стратою. Наступним вартові зняли Локіра. Худорлявий чоловік спробував сперечатися, запевняючи, що стався прикрий збіг обставин, але один із солдатів так різко смикнув його за зв'язані руки, що він мало не впав із воза. Назар інстинктивно подався вперед, збираючись підтримати чоловіка, проте відразу відчув холодне вістря списа біля грудей.

— Сиди, доки не накажуть вставати, — буркнув вартовий. — І не змушуй мене повторювати. У нас тут достатньо клопоту без твоєї допомоги.

— Я не збирався тікати чи нападати на когось. Просто людина мало не впала з півтораметрової висоти, а у вас, схоже, це нікого не турбує, — відповів Назар, відсуваючись від списа. — Можете не хвилюватися, героїчних подвигів сьогодні від мене не дочекаєтеся.

       Вартовий подивився на нього з явним роздратуванням, але не відповів. Він лише наказав підвестися й схопив Назара за лікоть, коли той почав спускатися з воза. Ноги після тривалої дороги затерпли, а зв'язані руки заважали втримувати рівновагу. Назар незграбно поставив черевик на дерев'яну підніжку, відчув, як та хитнулася під вагою, і змушений був спертися плечем об борт. Солдат нетерпляче смикнув його, не звертаючи уваги на біль, який відгукнувся під правою лопаткою. Нарешті Назар опинився на кам'яній бруківці й обережно розпрямив спину.

      Площа Хелґена здавалася більшою, ніж із воза. З одного боку її обмежували кам'яні стіни фортеці, з другого стояли дерев'яні будинки з високими дахами, вкритими темною черепицею та ґонтом. Над деякими дверима висіли дерев'яні вивіски з різьбленими символами, а біля однієї з будівель виднілися складені дрова й великі бочки. Вузький прохід між будинками вів до іншої частини поселення, де Назар помітив кількох цивільних, яких солдати саме відтісняли від площі. Усе це могло б нагадувати добре організований історичний фестиваль, якби не справжня зброя, зв'язані люди й дерев'яна колода, на якій лежали темні, давно засохлі плями. Неподалік помосту стояла жінка в імперських обладунках. Її коротко підстрижене темне волосся майже не вибивалося з-під металевого шолома, а широкі плечові пластини робили постать ще суворішою. Вона розмовляла з молодим офіцером, який тримав розгорнутий пергамент. Час від часу жінка нетерпляче поглядала на вози, явно невдоволена тим, скільки часу займає розвантаження полонених.

     Трохи далі Назар побачив генерала Туллія, про якого чув напередодні. Високий чоловік із сивуватим волоссям і втомленим обличчям стояв біля полоненого в дорогих обладунках. Нижню частину обличчя останнього закривала щільна пов'язка, а руки були зв'язані за спиною. Попри становище, чоловік тримався прямо, дивлячись на генерала з неприхованою зневагою. Назар здогадався, що це Ульфрік Буревісник. Генерал говорив неголосно, тому розібрати кожне слово було важко. Проте з уривків розмови Назар зрозумів, що Туллій звинувачує полоненого ярла у розпалюванні громадянської війни та загибелі багатьох людей. Ульфрік не міг відповісти через пов'язку, але навіть якби його рот залишався вільним, навряд чи він погодився б із генералом.

       Біля міської брами тим часом з'явилося ще кілька вершників. Один із них привернув Назарову увагу незвичним одягом: темно-зелене вбрання з золотими вставками, довгий плащ і витончені металеві прикраси різко відрізнялися від грубих обладунків імперських солдатів. Вершник був високим, струнким, із вузьким обличчям та загостреними вухами. Спочатку Назар вирішив, що йому здалося, але коли незнайомець повернув голову, стало очевидно, що форма вух справді відрізняється від людської. Побачене настільки його здивувало, що він на кілька секунд забув про власне становище. За роки роботи в туризмі Назар зустрічав людей різних національностей, із найрізноманітнішими рисами обличчя, але подібного не бачив ніколи. Незнайомець виглядав майже як людина, проте його золотаві очі, неприродно правильні риси та загострені вуха нагадували персонажа зі стародавньої легенди.

— Не витріщайся на талморців, — тихо промовив Ралоф, який опинився поруч. — Від цих довговухих мерзотників і без того вистачає неприємностей. А якщо хтось із них вирішить, що ти дивишся з недостатньою повагою, неприємностей стане ще більше.

— Талморців? Це назва народу чи якогось військового підрозділу? — запитав Назар, намагаючись не повертати голову до вершників. — І чому вони виглядають інакше за вас? Я ніколи раніше не бачив людей із такими вухами.

Ралоф кілька секунд дивився на нього, після чого зітхнув.

— Ти справді нічого не знаєш про Тамріель. Це високі ельфи. Талмор — їхня правляча організація, яка має надто великий вплив на Імперію. Колись вони прийшли до нас із війною, а тепер поводяться так, наче мають право наказувати всім навколо. Особливо коли йдеться про нашу віру та старі нордські звичаї.

— Ельфи, — повільно повторив Назар. — Тобто ти зараз цілком серйозно говориш мені, що ці люди належать до іншого розумного народу, який відрізняється від звичайних людей не лише зовнішністю?

— Я не знаю, що ти називаєш звичайними людьми, але ельфи живуть у Тамріелі так само давно, як і люди. Деякі навіть стверджують, що значно довше. Якщо тебе настільки дивують високі ельфи, краще поки не розповідатиму про аргоніан і каджитів. Боюся, після цього ти остаточно вирішиш, що збожеволів.

       Назар хотів поставити ще кілька запитань, але поруч різко гримнув голос вартового, який наказав полоненим припинити розмови й вишикуватися перед офіцерами. Ралоф відразу замовк, а Назар разом з іншими повільно рушив до центру площі. Він намагався зосередитися на власному становищі, але думки знову й знову поверталися до побаченого. Два місяці, незнайома мова, магія, дракони з легенд, а тепер ще й справжні ельфи. Кожне нове відкриття руйнувало звичну картину світу, залишаючи все менше можливостей для раціонального пояснення. Назар досі не міг остаточно прийняти, що опинився не на Землі, проте дедалі більше розумів: заперечувати очевидне лише тому, що воно суперечить попередньому досвіду, безглуздо. Саме в цей момент жіночий голос наказав усім замовкнути.