Розділ 2. Мова незнайомців

— Назви своє ім'я і поясни, що робив біля нашого табору. І добре подумай, перш ніж відповідати, тому що в мене сьогодні був надто довгий день, аби вислуховувати чергову брехню.

     Назар дивився на солдата, намагаючись усвідомити почуте. Чоловік стояв за кілька кроків від нього, тримаючи смолоскип так, щоб світло падало просто на обличчя незнайомця. Його голос був грубим, із хриплуватими нотками, а слова звучали зовсім не так, як українські. У них відчувалися незвичні поєднання звуків, тверді приголосні та дивний ритм, який Назар ніколи раніше не чув. Проте зміст сказаного був абсолютно зрозумілим. Він не перекладав речення подумки, не намагався вловити знайомі корені чи здогадатися про значення окремих слів. Розуміння виникало відразу, настільки природно, ніби перед ним стояв чоловік із сусіднього міста. Кілька секунд Назар мовчав. Його мозок відчайдушно намагався пояснити нове відкриття, але присутність трьох озброєних людей не залишала часу для роздумів. Солдат зі списом нетерпляче переступив із ноги на ногу, а чоловік із мечем відійшов трохи вбік, перекриваючи можливий шлях до лісу.

— Ти мене чуєш? — повторив перший солдат. — Я поставив просте запитання. Хто ти такий і чому ховався біля військового табору?

— Мене звати Назар. Я не збирався нічого поганого робити, просто побачив людей і хотів попросити допомоги. Я заблукав у горах, а коли помітив озброєних чоловіків, вирішив спочатку переконатися, що мені нічого не загрожує. Ви ж самі розумієте, наскільки дивно все це виглядає для людини, яка не знає, де опинилася.

        Лише закінчивши говорити, Назар усвідомив, що сталося. Він відповів солдатові тією самою мовою, якою той звертався до нього. Не українською, хоча думки залишалися українськими. Його язик, губи й голос вимовляли незнайомі звуки так вільно, ніби він користувався ними з дитинства. Навіть власна вимова не здавалася чужою, доки Назар не почав свідомо прислухатися до себе. Від цього відкриття йому стало моторошно. Незнайомі гори та два місяці можна було сприймати як дивне зовнішнє явище, але тепер щось незрозуміле відбувалося всередині нього самого. Назар чудово пам'ятав, які мови вивчав у школі, які фрази міг сказати англійською та польською, скільки разів соромився власної вимови під час закордонних поїздок. Цієї мови він не знав. Не міг знати. І все-таки щойно відповів нею без найменшого зусилля. Солдат уважно придивився до нього.

— Заблукав, кажеш? Ти хоч розумієш, де перебуваєш? Це військова територія, і сьогодні тут сталося достатньо такого, щоб ми не довіряли кожному подорожньому. А ти сидів у кущах і спостерігав за нашим табором. На звичайного заблукалого мандрівника це не надто схоже.

— Я розумію, як це виглядає, але спробуйте поставити себе на моє місце. Я кілька годин ішов лісом, майже без води, натрапив на вовків, а потім побачив людей зі списами й мечами. Звідки мені знати, хто ви такі? Я не розбійник і не збираюся нікого обкрадати. Мені просто потрібне місце, де можна переночувати, і хтось, хто пояснить, у якій я країні.

       Чоловік із факелом невдоволено скривився. Він був старший за решту, із короткою сивуватою бородою та невеликим шрамом біля правої брови. На його обладунку виднілися подряпини, а шкіряні ремені виглядали настільки зношеними, що деякі місця були додатково підшиті грубими нитками.

— Ти хочеш сказати, що не знаєш, у якій країні опинився? — перепитав він. — Може, ще розкажеш, що не знаєш, хто зараз воює і чому дороги перекриті?

— Саме це я й намагаюся пояснити. Я не знаю ні вашої країни, ні вашої війни. І не тому, що намагаюся когось обдурити. Зі мною сталася річ, яку я сам поки не можу зрозуміти.

— Досить, — втрутився чоловік зі списом. — Десятник сам вирішить, що з ним робити. А ти, мандрівнику, повільно поклади свою торбу на землю й тримай руки так, щоб ми їх бачили. Якщо там є зброя, краще скажи відразу.

       Назар обережно зняв наплічник. Плече відгукнулося тупим болем, і він мимоволі скривився. Солдати помітили це, але жоден не запропонував допомоги. Чоловік зі смолоскипом присів біля наплічника й почав переглядати його вміст, поки решта тримала Назара під наглядом. Ліхтар викликав у солдата очевидне здивування. Він покрутив невеликий пластиковий корпус у руках, спробував відкрутити кришку, але швидко втратив інтерес. Пачку горіхів оглянув із підозрою, понюхав і повернув на місце. Аптечка затримала його увагу довше, особливо фабричні упаковки препаратів і стерильні серветки.

— Що це за речі? — запитав він, піднімаючи прозору упаковку пластирів. — У тебе якісь дивні припаси для звичайного мандрівника. І торба зроблена з матеріалу, якого я раніше не бачив.

— Це речі для походів. Тут перев'язувальні матеріали, ліки, ліхтар і трохи їжі. Я працюю з туристами, тому звик носити аптечку навіть під час коротких прогулянок. Можете перевірити все, тільки нічого не ламайте. Деякі речі мені буде складно замінити.

— Туристами? — перепитав сивобородий. — Що це ще за заняття?

Назар на мить розгубився. Слово, яким він звик називати свою професію, очевидно, нічого не пояснювало місцевим.

— Людьми, які подорожують заради відпочинку, нових вражень і знайомства з іншими місцями. Я організовую для них маршрути, супроводжую в горах, допомагаю з ночівлею, харчуванням і безпекою. Якщо коротко, я провідник, тільки працюю не з караванами торговців, а з групами мандрівників.

Солдат зі списом недовірливо гмикнув.

— Тобто тобі платять за те, що ти водиш багатих дурнів по горах, хоча вони могли б сидіти вдома біля теплого вогнища? Дивне заняття, але я вже зустрічав людей, які витрачали золото на ще безглуздіші речі.

— Коли ти трохи більше зароблятимеш, теж зможеш дозволити собі подорожувати заради задоволення, — озвався третій солдат, який досі майже не втручався в розмову.

— А ти спочатку поверни мені ті двадцять септимів, які програв у карти, і тоді розповідатимеш, на що я можу витрачати гроші.