26.

Мене цілий вечір не покоїла думка про ті перегони. Чесно, я не хотіла погоджуватися, але для нього це важливо, і мені треба поважати його бажання. Хочеться бути хорошою людиною для нього. Напевно, попрошу ще Алісію завтра поїхати зі мною — чотири ока краще, ніж два. Після вечері я знову залишила Таана з друзями, думаю, що ніякого білого коня тут не з'явиться, а завтра точно буде, тож можна трішки відпустити ситуацію. Доки сиділа у вітальні та дивилася у вікно, до мене підійшла Мері. Вона так мило погладжує животик, що мені від того стає радісно. Уявляю, як вона чекає це янгулятко.
— Привіт, Дасли, не проти, якщо присяду? 
— Так, звичайно, тобі допомогти. 
— Та я не зовсім вже й безпомічна. 
— Та я не про те. 
— Жартую, Дасли. Можеш пробачити мене? 
— Ти про що? 
— Я про той вечір. Мені здається, що я повинна була підтримати тебе, але виходить, що кинула, і коли конфлікт почався, теж кинула, і на весіллі кинула. 
— Бо в тебе почалося своє життя, в якому я не можу бути всюди, і ти не можеш бути всюди в моєму. Не  скажу, що мені не образливо за той випадок, проте ти зробила так, як вважала за потрібне. Я не можу ненавидіти тебе за твій вибір, тим більше що ти, як не як, моя сестра. 
— Ти стала така доросла за цей рік, раніше ти була інша. 
— Та й ти теж, Мері. 
— Так, ми стали зовсім іншими, але однаково я тебе люблю, сестричко. 
— І я тебе. Знаєш, як я сильно сумувала, коли ти покинула батьківський маєток. Мені тебе і справді не вистачало: розмов з тобою по вечорах, прогулянок по місту, суперечок .
— Мені теж тебе не вистачило, Дасли, ти моя меншенька. 
— І найкраща. 
— І найкраща. 
— Ти щаслива, Мері? 
— Ой, що за запитання! Я найщасливіша жінка в світі, якщо на те пішло. Думаю, я виграла це життя... Ой! 
— Мері, що сталося? Тобі боляче? 
— Ні-ні, малюк штовхається, оце сильні удари. Думаю, буде хлопчик, бо дівчинка не знущалася б так — жіноча солідарність. 
— О, то це в мене виходить буде племінник? А як назвете? 
— А ми ще й не придумали. 
— Не думали серйозно? Це ж так важливо. 
— Ось такі ми батьки: живемо, як вітер повіє. А може, ти порадиш ім'я? 
— Ой, ну не знаю, проте, якщо буде хлопчик, то б радила обрати Лео, оскільки він, мабуть, у тебе буде сильним, як лев, а якщо дівчинка, то Хара, що означає "божа сила", вона буде обдарованою даром. 
— Ого, а мені подобається Хара і Лео. 
— Мері, а можеш сказати, як це бути вагітною? 
— А ти вже плануєш? 
— Та ні, просто цікаво, чи не складно тобі. Можливо, я б могла тобі певний період допомогти, на пологи можу приїхати. 
— Дасли, заспокойся, це не так страшно, як ти думаєш. У книжках дещо перебільшують, та й розповіді мами теж були дуже героїзовані. Хоча вона таки героїня: народити і виховати чотирьох дітей — це неабияка мужність потрібна. Проте я тобі так скажу: попри біль в ногах, спині і занадто перемінні емоції, я отримала набагато більше плюсів. Уяви тепер: мій чоловік пилинки з мене здуває, і мені приємно, що він так про мене піклується. Потім, коли я наодинці, у мене завжди є співрозмовник. Я вже починаю вчити дитину, життя, а ще співаю колискові, і мені вистачає цього для повного щастя. 
— Як це мило. 
— Так, це поки що. А там кажуть, почнеться пекло, але я пройду його з гідністю, і, можливо, саме тоді мені треба буде твоя підтримка. 
— Залюбки готова стати ангелом-охоронцем свого племінника чи племінниці. 
— Беру тебе на слові. 
— Зуб даю. 
— Абоже, як ти це придумала? 
— Не знаю, якось саме в голову прийшло. 
— Добре, я піду, пошукую свого графа, а то думає, що сховається від мене. 
— Давай, я тобі допоможу. 
— Так, Дасли, перестань, я можу йти і навіть бігти. 
— Але краще не бігай. 
— Добре, не буду. 
Мені так спокійно стало на душі, коли ми розставили всі крапки над "і". Так, ніби камінь з душі впав. Лишилася ще гора під назвою "Таан", треба його знайти. 
— О, я саме йшла тебе шукати, а ти, як знав, сам прийшов. 
— Я читаю твої думки. 
— Так, тоді про що я зараз думаю? 
— Ти думаєш: "О, Танане, як я тебе сильно кохаю", а Таанові думки ще сильніші, золота моя. 
— Припини, мені ніяково, я хіба так розмовляю? 
— Ні, в тебе набагато солодший голос. І не тільки голос, а й вуста твої чарівні. 
— Добре, приймаю. Ех, ну ти ловелас, багато кому такі слова солодкі казав?
— Не повіриш, але щиро кажу тільки тобі. 
— Ну, якщо так, то можу поцілувати в знак винагороди тебе в щічку. 

А він одразу пальчиком тикає, в яку. Ну і милий! Не знала, що в середині в нього живе котик. Цілую в щічку, а він охоплює губами. 
— Ми так недомовлялися: щоб отримати поцілунок у губи, потрібно робити по-істині шляхетний вчинок. 
— Нічого собі, пані захотіла! 
— А ти, як собі думав? Я теж буваю корислива. 
— Ну, добре, чого пані бажає? 
— Я ще не знаю, але обов'язково придумаю, а доти тільки в щічку. 
— Ех, тільки но швидше думай, мені буде вкрай важко стриматись. 
— Знаєш, ми зараз і справді як діти. 
— Якщо ти будеш поруч, то я готовий залишитися дитиною назавжди. 
— Е, ні, пане, в тебе є багато обов'язків, як і в мене, тим більше, що в нас і своя дитина буде. А хіба може дитина виховувати дитину? 
Таан спохмурнів. 
— Я щось не те сказала, бо бачу, що твої брови зсупились. 
— Просто я боюся, що в нас буде дитина. Раніше не боявся, але тепер боюся. 
— Чому? 
— Розумієш, Дасли, дитина — це велика відповідальність, і... і... 
— Ти хвилюєшся через пологи, чи не так, Таане? 
— Не хочу про це говорити, мені зле від цієї теми. 
— Добре, тоді не будемо, проте колись нам доведеться до цього повернутися. 
— Ходімо краще погуляємо парком. 
— Ну, ходімо. 
Я не слухаю, що там Таан розповідає. Він, як опинився, ще той белькотун, навіть не помічає, що не слухаю, проте це мені і подобається в ньому. Він різний: то мовчазний, то навпаки. Мені так сумно думати, що в нас може не бути дітей. Страшно, я впевнена, що він колись набереться тієї сміливості, проте я не знаю, чи буду поряд тоді. Як не як, я весь час відкидаю думки, але Мара сказала: "Життя за життя", а хіба їй є сенс брехати? Певна річ, що ні. Але з іншого боку, це лише сон, і я занадто сильно себе накрутила. Необов'язково, щоб сон збувався. Сни ж — це наші вигадки. 
— Дасли, як тобі ідея? 
— Вибач, я прослухала, можеш повторити? 
— Пропоную разом поїхати в подорож в іншу провінцію, там у мене є трохи роботи. 
— Ого, а коли? 
— Ну, десь через 20-30 днів. 
— О, це дуже прекрасна пропозиція, звісно, я не відмовлюся. 
— Думаю, тобі там сподобається. А, до речі, ти вже була в якійсь іншій провінції? 
— Колись, ще в дитинстві їхала разом з батьками. Тато хотів почати там бізнес, проте не склалося. Він був тоді дуже роздратований: пам'ятаю, йдемо по місту, а він такий набундючений «Я нікуди не хочу, поїхали додому бла бла бла », а мама все-таки завела нас у одну крамницю. Там нам подали якийсь дуже смачний десерт. Я забула, як його звати. 
— А який він був? Можливо, я знаю. 
— А, ну, він був такий холодний. Холодний, аж зуби ціпило. В ньому був кленовий сироп і, напевно, молоко. 
— А ти про щербет? 
— Так, так, він! 
— О, це дійсно хороша річ. 
— Ну, так от, про що я :тоді , як тато спробував його, то настрій так піднявся, що ми ще багато часу провели у тому містечку ,просто щоб ходити і їсти щербет. 
— Я постараюся показати тобі набагато більше цього світу. 
— Ого, такі гучні слова. 
— Вони не стільки гучні, як правдиві. 
— Добре, беру тебе на слові. 
— Напевно, ходімо вже, а то щось холодно стало. 
— Угу. 
Ми ще повечеряли у великому колі гостей. Я мала час трішки пощебетати з Алісією. 
— Як ти? 
— Чому питаєте, пані?