24.

Ранок почався з солодких поцілунків.  
—Таане, ти обіцяєш мене так цілувати кожен день?  
—Обіцяю, а ти обіцяєш завжди кохати мене так само палко?  
—Не знаю, я подумаю.  
—Ага, тобто я одразу пообіцяв, а ти подумаєш. Добре, добре.  
—Таане, я так сильно кохаю тебе.  
—Здається, я тебе ще більше.  
—О, то ти все-таки зміг покохати мене?  
—Так, таки зміг, але як ти змогла покохати такого, як я?  —Не знаю, напевно, дійсно твоя зовнішність врятувала тебе, бо характер, звісно... Добре, я жартую, ти сподобався мені увесь.  
—Можна, я тебе міцно поцілую?  
—Можна.  
—Тук-тук, пані Дасли, можна зайти?  
—Зачекай хвилинку.  
—З тебе поцілунок, Дасли.  
—Добре, добре, давай, вже одягайся скоріше.  
—В мене відчуття, що ми займалися тут чимось незаконним.  
—Ну, щось типу того.  
Ксана хотіла в мене щось там розпитати, але в неї не вийшло. Цілий день я намагалася бути там, де Таан, практично я стежила за ним, не знаю, наскільки це було помітно, надіюсь, що не дуже. Мені навіть довелося дивитися в його їжу, чи немає там чогось, пов’язаного з тим білим конем, хоча це вже явно перебір.  
—Пані Дасли, ви що, шпигуєте за паном Тааном?  
—Ксана, чому ти не біля Алісії?  
—Вона тут.  
—Ой, дійсно.  
—Може, скажете вже, чому ви дивитесь крізь цю щелину на пана Таана і так цілий день? Що з вами відбувається, пані?  
—Та все зі мною добре, я просто не тямлюсь від кохання, але і набридати не хочу.  
—Пані Дасли, з усією повагою, але мені здається, що пан Таан давно це помітив.  
—Ви справді так думаєте? Невже я так очевидно це роблю?  
—Так, дуже, пані. Може, підемо, зіграємо в шахи?  
—Ні, це точно вже без мене, краще тоді ходімо, поп’ємо чаю.  
—Давайте.  
 

Дійсно, треба трішки відірватися, він же нікуди не зникне за годину, правда?  
Він зник.  
Доки ми сиділи і говорили, він кудись подівся. Скільки б я не розпитувала, ніхто нічого не бачив, і мені щось підказує, що це він сказав їм нічого не говорити. Мене це бісить, йду, пошукаю ще в парку, можливо він там. Сьогодні, до речі, доволі спекотно, сніг потихеньку розтанув, і почала простягатися зелена травичка, гілля вже починають вкриватися цвітом, і пташки щебечуть. Але серед усього цього дива немає його, куди ж він подівся, можливо, поїхав кудись і я зараз дурно його шукаю. Навіщо він це зробив? Можливо, я й справді перетнула межу, проте мені треба оминути загрозу в ці дні, а далі... Мене лякають слова "життя за життя", проте він сам сказав, що пожертвував ним заради хорошої людини, і я теж. Проте все ж таки в мене є надія, що боги змилуються наді мною і пробачать таке втручання. Ну де ж ти, Таане? Треба все гарненько обдумати, куди він міг поїхати, та куди завгодно.  
—Чого ти там сидиш, палкою землю колупаєш?  
—Хто це? Покажися!  
—Я тут, підніми голову вверх.  
—Таане, навіщо ти на дерево виліз?  
—Хотів подивитися, чи ти дійсно шпигуєш за мною.  
—Подивився, тоді злазь, тільки обережно і помаленьку.  Він зістрибнув, серйозно?  
—Дасли, чому ти стежиш за мною? Що сталося?  
—Я ображена на тебе, не буду розмовляти.  
Я йду, і не тому що ображена, а просто не хочу продовжувати розмову, що, як він подумає, що я ненормальна.  
—Дасли, ну пробач, я не хотів.  
—Залиш мене.  
Він схопив мене в обійми.  
—Відпусти, Таане!  
—Не буду. Якщо бажаєш, будемо цілий день так ходити, і тобі не доведеться за мною стежити.  
—Таане, пробач, просто не питай, чого я так роблю. Мені треба, щоб ти був поруч хоча б декілька днів, добре? А потім я тобі все розповім.  
—Добре, я вірю тобі, то що, пішли тоді до мене в кабінет переглядати документацію.  
—Ех, пішли, тільки тримай мене за руку, бо ще втечеш.  
—Добре, добре.  
Ми вже другу годину сидимо в його кабінеті, і я потроху засинаю, хоча ще навіть не вечір.  
—Таане, дай мені щось, хоч не буду просто сидіти.  
—А я думав, що ти хочеш милуватися мною.  
—Я б не проти, але зір підводить.  
—Добре, тоді візьми, напиши листа пану Денепа Савє, що ми не згодні на співпрацю через невигідні умови, тільки розпиши так, щоб він подумав, ніби ми довго розглядали це.  
—Добре, без проблем, дай мені чорнило, ручку і печатку.  
—Тримай.  
—Вельмишановний та високоповажний пане Денепе Савє,  
З належним благоговінням та щирою вдячністю ми прийняли ваше послання, що було доставлене до нашої резиденції. Ваша пропозиція про союз та спільні труди стала предметом довгих та ретельних роздумів. Ми зважували ваші слова на терезах нашої спільної майбутності, звертаючись до мудрості минулих літ та сподівань на прийдешні часи. Повірте, пане, наші серця були сповнені бажання знайти шлях до цієї згоди, проте волею долі та обов’язком перед нашою справою ми змушені з великим сумом сповістити, що умови, викладені у вашій пропозиції, попри всю їхню зовнішню велич, накладають на нас тягар, який ми не в силі нести без шкоди для нашого добробуту. Тому, керуючись не хвилинним поривом, а глибоким аналізом та відповідальністю, ми змушені відхилити вашу руку, простягнуту для співпраці на цей раз. Можливо, зірки складуться інакше в майбутньому, і ми знайдемо стежку, яка приведе нас до згоди, вигідної для обох сторін. З незмінною повагою та бажаннями процвітання вашому дому.  
Таан, де Вольте  
Як тобі, він розплачеться від цього листа, чи не так?  
—Дуже добре, Дасли, можливо, завжди будеш мені тут листи писати.  
—Ще чого? Ну, добре, іноді можна.  
—Любове моя, як же я без тебе жив?  
—Не тужив.  
—Ти занадто не романтична, Дасли.  
—О ні, пане! Ви не знаєте, наскільки я буваю романтичною. Все, годі тобі цієї роботи, пішли, ще щось зробимо.  
—Наприклад?  
—Ні, Таане, не те, що ти думаєш. Зараз пішли, знайдемо Алісію і Ксану і підемо разом читати книги, наприклад, чи ще щось зробимо. Ну, ходімо.  
—Добре, ти мене вмовила, але зроби мені тоді послугу.  —Яку?  
—Поцілуй в щічку.  
—Ну, ти й милий, добре, ходи сюди.  
Але як тільки поцілувала в щічку, так він в губи, потім посадив на стіл.  
—Таане, але тут можуть побачити.  
—Не хвилюйся, крім тебе, ніхто в цей кабінет не вривається.  
—Бачиш, тобі варто подякувати мені. Якби щось сталося, тебе б тут ніхто, крім мене, не зайшов, запилився б тут.  
—Дякую тобі, моя пташечка.
Він вперше дав мені прізвисько, це так мило, я не можу. Потім почалася наша спільна терапія. Ми заземлювалися на столі, мені здається, що з кожним разом він, як той упир, стає все ненаситнішим, але я готова бути такою ж самою ненаситною. Нам не вистачає один одного.