20.

Але ж я не засну, доки не з’ясую, тож йду до Таана, стукаю в двері.  
— Можна зайти, Таане, ти тут?  
Заходжу в кімнату, а в ній пусто. Де ж він міг завіятись так пізно? На вулиці холодно і темно, сьогодні практично немає ні зірок, ні місяця.  
— Дасли?  
— О, Таане, я саме...  
Чому він тільки в штанах? Де сорочка? Де вона?  
— Що саме, Дасли?  
— А чуєш, ти можеш вдягтися? Не те, щоб мені не зручно, проте...  
— Добре, зачекай, я зараз.  
— Ой, але й в тебе гарне тіло, Оддісею.  
— Дякую, але чому Оддісей?  
— Що?  
 Я що, це в голос сказала? Йой, як ніяково, можна я кудись втечу прямо зараз?  
— Чому Оддісей?  
— Ну, коли я ще не знала твого імені, то назвала першим ліпшим.  
— Першим ліпшим кажеш?  
— Так, першим ліпшим. Добре, чого це я до тебе прийшла? Мені буквально спитатися, щоб я не будувала собі дурниці.  
— Ну і...  
— Навіщо ти сказав ті всі слова? Ой, Дасли, справді дуже вродлива, спокусливі губи і таке інше.  
— Ну, це правда. Хіба ти так не вважаєш?  
— Проте навіщо ти їх сказав?  
— Бо мені здалося, що вона хотіла це почути, адже применшуючи тебе, ніби спеціально почала вихваляти твою сестру.  
— Але якщо це все вистава, міг же просто сказати: "красиві губи, ніс, брови". Навіщо спокусливі губи?  
— Проте вони дійсно дуже спокусливі.  
— Таане, годі жартувати!  
— Ну а що ти хотіла почути? Ну так, вона красива, я з вами згоден. Хіба це не занадто просто як для людини, яка має кохати тебе?  
— Твоя правда, вибач, не справедливо звинуватила.  
— Дасли, просто не слухай все, що я кажу, коли ми не вдвох, бо з багатьма людьми я не можу бути щирим, тож говорю що заманеться.  
— Добре, тоді надобраніч.  
— Надобраніч.  
Ехххх, навіть і не знаю, що сказати. Я знову схибила, чи ні? Це все втомлює і мене, і його. Треба вже дійсно зупинитися, але я кажу так завжди, коли я, нарешті, дотримаюсь слова? 
За сніданком батько говорить більше всіх, Таан відповідає, але бачу, що він у своїх роздумах. Мати сміється з жартів тата і часто подивляється на Таана. Я слідкую за всіма.  
— Дасли, до речі, якийсь чоловік тебе згадував. Як його там звали — Луїс?  
— Коли?  
— На минулому прийомі, до речі, на ньому ти не з’явилась.  
— А як він виглядав?

—Такий високий, приблизно як Таан, з кучерями на голові, білявими і бакенбардами.  

— Дасли, щось сталося, ти його знаєш? — вже запитує Таан.  
— Зачекай, мама, а що він розпитував?  
— Ну, такі дрібниці, типу: "Як там ваша дочка?" Я питаю: "Яка саме Дасли?" . Я кажу, що з тобою все добре, запитую, звідки він тебе знає. Сказав, що була можливість поспілкуватися з тобою на одному з прийомів.  
— Аа, зрозуміло, мама. Він не дуже хороша людина, краще не спілкуйся з ним.  
— А чому? Мені він здався навіть дуже товариським.  
— Мені спочатку теж.  
— Він тебе якось образив?  
— Ні, ні, що ви?  
— Так чому тоді не дуже хороший?  
— Мама, що за допит? Просто прислухайся до мене і все.  
Ми ще деякий час сиділи і розмовляли, а потім вирушили в дорогу.  
— Дасли, що він тобі зробив? — запитує Таан, коли залишаємося на одинці.  
— Нічого, Таане, не будь як моя мати, добре?  
— Дасли, що він тобі зробив? Прошу, скажи, ми ж обіцяли довіряти один одному.  
— Ти що, ревнуєш, Таане?  
— Ні, я просто хвилююся, Дасли.  
— Він просто запросив мене на танець і почав робити мені компліменти. Мені здалося, що це залицяння. Я йому і сказала, що одружена, тож нехай сховає всі свої наміри — от і все.  
— Все? Дасли, це точно не все.  
— Ну, він дізнався, що ти мій чоловік, і почав говорити різну гидоту, і я розсердилася і пішла.  
— Дасли, що саме він говорив?  
— А тобі є що приховувати, якщо ти так переживаєш?  
— Ні, я просто в наступний раз його зустріну і опущу на землю.  
— Таане, тобі не до лиця злість.  
— Дасли, як він тебе образив? Що сказав?  
— Та не мене, Таане, не мене. А тебе образив. Сказав, що ти вів доволі сумнівний спосіб життя, тому дивно, що одружився на мені. Сказав, що такий діамант має не валятися у болоті, а стояти у футлярі справжнього колекціонера. Я образилася на такі його слова, він виставив тебе геть якимось пройдисвітом, а мене річчю — от і все.  
— Ой, нехай мені тільки попадеться, як його там звати, Луїс, може, і сам знайду. Отакої! Як тільки відійшов від тебе, то одразу вилізли гієни.  
— Власне...
— Ти чула колись легенду про старого Одіна, ден Марка?  
— Так, колись чула.  
— Так от, його рід був знеславлений не тому, що він збанкротував, а тому, що його суперник Крістофер де Каладжіо спокусив його молоду дружину і тим самим знеславив рід. На жаль, така практика існує і сьогодні. Просто багато хто відкуповується, можливо, цей пан теж собі щось придумав.  
— Таане, чому ти так хвилюєшся? Думаєш, що я зраджу тебе, чи що?  
— Ні, але можна не тільки звабити, ти розумієш?  
— Таане, перестань думати всілякі дурниці. Він просто не знав, хто я така, і все. Давай забудемо про це.  
— Дасли, просто будь обережніша. Хоча ні, тепер ні на крок від мене. Добре?  
— Таане, ти не зможеш завжди бути поруч, тож просто відпусти ситуацію. Все, ми приїхали. Он маєток Алісії, пішли.  
— Дай руку.  
— Навіщо? Ми ж обіцяли — ніяких почуттів!  
— Просто дай.  
— Добре.  
Прищепився до мене, як п’явка. Мені, звісно, приємно, що він хвилюється і всіляке таке, проте хіба це не він вчора вчергове сказав про те, що між нами нічого немає? Алісія виглядає так само виснажено, отже, ситуація не стала кращою.  
— Пані Дасли, дякую вам за допомогу.  
— Алісія, це найменше, що я можу зробити. Скажи, ситуація хоч трішки стала кращою?  
— Ні, ми вже стільки всього перепробували, мені страшно, пані Дасли.  
Я обійняла її, зараз потрібна підтримка, не уявляю навіть, що ще можна зробити.  
— Алісіє, дозволь нам відвідати її.  
— Добре, але вона зараз не спить, тож може нести всяку нісенітницю, тому не слухайте що каже.
Нас знову відвели в ті покої. Вони анітрохи не змінилися, та тепер у повітрі витав запах літів, який дурманив голову. Пані лежала на ліжку, як мармурова. Сьогодні я бачу її очі, і вони сповнені виснаження і суму.  
— Мама, познайомся — це пані Дасли і її чоловік пан Таан, я тобі розповідала про них.  
— А пані Дасли і пан Таан дивні імена.  
— Мама, перестань, нормальні імена.  
— Ні, справді, вони дивні.  
— Пані Дасли, підійдіть до мене, сідайте поруч.  
Я дивлюся на Таана, ніби шукаючи відповіді. Він киває.  — Всі інші, будь ласка, вийдіть.  
— Мама...  
— Алісія, пане Таане, лікарю, я вас прошу...  
— Дасли?  
— Ідіть, Таане, все добре.  
Коли вони покидають кімнату, пані бере мене за руку. Її долоні такі холодні, я б ладна була їх зігріти, але мої теж такі самі.  
— Дасли, люба, я чула, що це ти допомогла з лікарями, чи не так?  
— Але це зовсім вам не допомогло.  
— Нічого, мила, послухай, я прожила хороше життя, повне злетів та падінь...  
— Пані, не потрібно, я знаю, що ви хочете далі сказати.  
— Дасли, думаю, що я вже втомилася від цього, мені дійсно час.  
— Пані...  
— Мені снився сон, в якому нарешті побачила свого коханого. Ми, як і раніше, їздили разом верхи, тікали з світу за очі, щоб натішитися один одним, і вчергове дивилися на захід. Коли він помер, я кожного дня молила, щоб він прийшов до мене хоча б ще один раз. Я мріяла побачити його у сні або з’їхати з глузду, і хоча б так, але сьогодні він сам прийшов і він мене чекає. Мене вже нічого тут не тримає, я зробила все, що могла, виростила своїх діток, любила їх за нас двох. Лише про одне жалкую — що Алісія, моя ніжна квіточка, залишилася геть сама, та ще й у такому молодому віці. Тож в мене є до вас прохання.  
— Яке, пані?  
— Подбайте про мою дитину, я не знаю про...просто ще до кого можна звернутися, тож прошу: будьте поруч з нею, коли мене не стане.  
— Пані, я виконую обіцянку, проте ви також мені пообіцяйте.  
— Ну ж, кажи.  
— Прошу, не здавайтеся, пробудьте тут як можна довше, навіть якщо там вас чекають. Кожній дамі треба час, щоб причепуритися перед балом, так і нехай буде у вас, нехай чекають вас як можна довше. Добре?  — Добре, я зроблю все, що у моїх силах.  
Мені так хочеться плакати, що я навіть і не думаю стриматися. Сльози ллються через край, пані плескає мене по долоні, а потім витирає мої щоки.  
— Ви така красива, пані.  
— Та куди вже я? Геть змарніла. Дасли, а от колись була ще тою дівчиною.  
— А як ви зустрілися зі своїм чоловіком?  
— Ну, це така історія, незвичайна. Коли років мені 20 було, то я любила тікати на коні в ліс. Мені там було спокійно і взагалі, любила так посидіти в тиші, подихати свіжим повітрям, і одного разу зустріла там його — широкоплечого, дужого. Він мені одразу сподобався, врода врятувала його. Ми поговорили, а тоді і геть почали разом їздити верхи. А потім він навіть не посоромився мене додому привозити. Батьки одного разу і сказали: "Чого ти її за носа водиш? Як хочеш спілкуватися — візьми та одружися". А він сказав: "От і одружуся". Я тоді думала, що жартує, бо ми ж ніби як друзі. Але одного дня він прийшов і попросив руки. Отак і народилося наше кохання. Звичайна історія, проте коли ти її проживаєш, то вона може здатися казкою.  
— Або дешевим романом.  
— Або дешевим романом. Проте цей роман я гортала б знову і знову, тільки б кінець переписала, якби могла.  
— Але ми ж не можемо так.  
— Ні, я ні, а от ти можеш.  
— Що?  
— Нічого, дитино. Давай клич там вже всіх, бо певно втомилися стояти.  
Ще деякий час ми побули в гостях, а потім поїхали. Обіцяли навідатися знову.  
— Дасли, ти плакала?  
— Так.  
— Чому? Що вона тобі сказала?  
— Попросила, щоб після її смерті я подбала про Алісію.  — І тому ти плакала?  
— Так. Мені шкода, що в неї виявилося таке складне життя. Вона втратила свою кохану людину і залишилася одна з дітьми, та все ж мусила стати сильною, щоб виростити їх, і в неї вийшло. Проте лишилася ще досі маленька Алісія, яка зовсім не захищена в цьому жорстокому суспільстві. Тому я згодилася бути людиною, яка берегтиме її, щоб хоч трішки компенсувати цю життєву несправедливість.  
— Ти як рицар, Дасли.  
— Точно, що рицар, проте мені страшно.  
— Не бійся, я буду поруч.  
— Дякую тобі.  
— Дасли, можливо, нам варто спробувати…  
— Ти про що?  
— Покохати один одного.  
Мені почулося? Чи я марю? Він це сказав — покоохати один одного?  
— Дасли, чому ти плачеш?  
— Я не очікувала від тебе такого, думала, ми просто друзі.  
— Я просто відчуваю, що втрачаю щось дуже важливе.  — Що саме?  
— Твою любов. Мені подобається, коли ти поруч, і коли ти дивишся на мене. Можливо, і я почав відчувати до тебе те саме, просто мені важко в цьому зізнаватися. Так ніби я порушую всі свої правила.  
— Таане, а якщо це миттєве захоплення?  
— Тоді ти мене зненавидиш, чи не так?  
— Можливо, проте я могла ненавидіти тебе вже тисячу разів, але замість цього обирала любити.  
— Дасли, можна обійняти тебе?  
— Що? А так, звісно.  
Таан легко пригортає мене до себе, ніби боїться, що покришуся, а я, схоже, можу.  
— Ти такий теплий, що я ладна цілу дорогу так обійматися.  
— Я теж, бо мені подобається твій аромат. Пахнеш квітами і росою, все-таки я не помиляюся.  
— В чому?  
— Я маю якісь почуття, бо як тільки доторкаюсь до тебе, то серце калатає так швидко, ніби готове втікати.  — То ці обійми — це перевірка?  
— Саме так.  
— Тоді переконайся точно, щоб не помилитися.  
— Добре.  
— До речі, чому ти вирішив зізнатися мені саме тут, в кареті, в дорозі?  
— Я і сам не знаю. Таке відчуття, що потім може бути запізно. Ще коли ти плачеш, я хочу зробити тебе щасливою, а ще ти просто дуже красива.  
— Ну, все, досить, в мене вже горять щоки.  
— Це мило.  
Так, доїхали додому, потім повечеряли. Мені весь час хотілося дивитися на нього — в його темні, красиві очі, які щоразу при сміхові починають блистіти. Як же я ціную його у своєму житті, хотілося б, щоб він це знав. Поївши, ми ще деякий час говорили разом з дамами, а потім розійшлися. Цього разу не заснула у ванній, мені хотілося літати, творити і надихати водночас інших. Бути яскравою, як те сонце, але не такою гарячою, щоб не нашкодити. Це вже можна назвати метеликами, чи не так?  
— Дасли, можна зайти?  
— Так.  
— Що сталося?  
— Давай зіграємо в шахи.  
— Добре, залюбки.  
Ми сіли на підлозі, очі навпроти очей.  
— Якими будеш грати, Дасли?  
— Тепер моя черга робити перший крок — білими.  
— Добре. То який твій перший крок?  
— Я запускаю першого пішака.  
— Я теж навпроти тебе, ми йдемо нога в ногу, чи не так?  
— Добре, тепер виведу коня.  
— Так швидко? Я думав, ти прибережеш його на потім.  
— Ні, він мені потрібен саме зараз. У мене абсолютно відсутній план, тільки інтуїція.  
— Не боїшся, що підведе?  
— Можливо і боюся, проте як я дізнаюся, якщо не перевірю? Добре, далі твій хід, Таане.  
— Тоді я відкрию шлях для слона.  
Ми так розмовляли і грали, доки місяць світив, а той і не збирався засинати.  
— Ти відкрив свого короля, не боїшся, що я раню.  
— Боюся, але хіба я дізнаюся, якщо не спробую?  
— Любиш красти мої фрази?  
— Ти сама дозволила.  
— Проте я ліпше програю, ніж раню твого короля. Не хочу виграти від того, що ти піддаєшся.  
— Тоді я сам зроблю так, щоб ти виграла.  
— Навіщо ти хочеш, щоб я ранила його?  
— Ні, ти забереш його собі.  
— І то правда, свого я тобі завжди програвала.  
— Пані Дасли, ви будете казати "шах" і "мат"?  
— Так, буду "шах" і "мат", пане Таане.  
— Дякую.   За те, що перемогла мене.  
— Ти сам це зробив, Таане, тим більш хто дякує за програш? Перестань.  
— Що ж тоді, дякую за гру і надобраніч.  
— Таане...  
 Не кажи цього, Дасли. Не кажи йому, закрийся! Прошу, хоч раз стримайся.  
— Якщо хочеш, можемо сьогодні спати тут разом як чоловік і дружина. Проте, якщо не хочеш, я все розумію, ти все-таки звик до...  
— Я згоден. І я хотів тобі це запропонувати, бо ти така мерзлячка.  
— А ти теплий.  
— От бачиш, ти будеш остуджувати мене, а я тебе гріти.  — Виходить, ми як золота середина.  
— Угу.  
Я не знаю, чи сплю я, але він переді мною ,точно в його обіймах. Я почуваю себе водночас і крихітною, і дуже великою людиною. Здається, іноді час дійсно може зупинитися, щоб залишити вам трішки більше хвилинок щастя. І у мене час зупинився. Я дивлюся на того, хто зарікався, що не мав почуття кохання, але і я так казала, проте полюбила його набагато швидше. Чи можна зараз казати, що він кохає мене? Певно, що ні. Але я маю надію, що хоч трошечки, хоч крапельку.