19.

З-за спини підійшов Таан так тихо, що я й не помітила, і сів навпроти мене.
— Чому не спиш у такий пізній час?
— Не спиться, Таане. А як ти дізнався про те, що я робила, коли ти був там?
— Ти про допомогу людям?
— Так.
— Ну, я попросив охороняти тебе і попросив, щоб мені надсилали звіт про тебе.
— А чому просто не писав мені?
— Ну, ти сказала, щоб я не турбувався про тебе, тож я вирішив зробити це приховано.
—Чесно кажучи, я кожну секунду чекала на твій лист. Мені було цікаво, як ти там. Думала й сама написати, але гордість не дозволяла. Дякую тобі, що беріг мої почуття. А чому ж ти не відповідав Руні? Вона хвилювалася за тебе.
— Ми не були настільки близькі, щоб постійно бути на зв’язку. І мене бентежить це. Так, я їй показав, що між нами мають бути межі. Свою обіцянку перед нею я виконую, бо вона дорога мені, але на більше я не давав надії чи якихось натяків.
— Рада це чути. Я думала, що гірша за неї, коли ти обирав її. Але тепер моє самолюбство потішене.
— Дасли, я не знав, що в тебе були такі думки. То ти ще та ревнивиця.
— Таане, ти мав до когось сильні почуття? Знаю, ти казав, що не вмієш кохати, проте була та людина, яка тобі дуже подобалася, але ти не міг бути поруч.
— Ну, можливо. То що?
— Як ти відмовлявся від неї? Тобто як ти переставав відчувати до неї щось?
— Ну, я б, напевно, просто обмежив з нею спілкування, якщо б зрозумів, що залежний.
— Тобі теж страшно залежити від когось?
— Думаю, це для кожного страшно. Але, Дасли, до чого ці питання? Це ти про нас говориш? Ти хочеш, щоб я тобі дав пораду, як перестати відчувати до мене щось?
— Ні, це для подруги.
Так, так, звісно, для подруги. Та хто тобі повірить, брехуха? Чого не скажеш йому правду? Бо так я принижу себе.
— Таане, ти завтра їдь сам у маєток. У мене ще є незавершені справи.
— Які? Хіба я не можу бути з тобою?
— Що?
— Ну, допомогти тобі.
— А не думаю, що тобі це потрібно. Я б хотіла навідатися до Алісії, моєї фрейліни, дізнатися, чи допомогло лікування її мамі.
— Я можу поїхати з тобою.
— Добре, як знаєш. Тоді на добраніч, Таане.
— На добраніч, Дасли.

__________________________________________________________
Мені снився сон, де я ходжу по краю тієї скелі, з якої в минулий раз впала. У мені немає жаху, і Мари поруч теж немає, і вітер ледь-ледь колосся згинає. Та все ж скеля може обвалитися. Я ніби ходжу по тонкому лезу, не розуміючи, чи дійду, чи зірвуся.
Поснідавши, ми вирушили в дорогу. Сніг уже помаленьку почав танути, всюди болото та місиво. Тепер навіть не знаю, що краще. Всю дорогу Таан дивиться то на мене, то у вікно, від чого мені ніяково. Таке відчуття, що нам є багато чого сказати один одному, але ми вирішуємо мовчати, щоб зберегти дистанцію. Може, це і є те лезо, з якого я можу зірватися.
Усі мої приховані бажання — це просто сидіти поруч, тримати його за руку і схилити голову на його плече. Сумно, чи не так? Я маю таку можливість, але тоді мені доведеться знову зрадити себе.
Ми не зупинялися ні на мить і їхали цілий день. Уже під ніч були близько, але все одно варто було переночувати десь, оскільки зараз у цих краях вовки виходять на полювання в степи, щоб вполювати козулю. Але хіба вони зупиняться, коли побачать коня чи людину?
Тож зупинилися ми у маєтку моїх батьків — він був найближче. Ті з радістю зустріли нас. Чи то Таана, бо батько одразу забрав його до себе в кабінет. Я йду з матір’ю, і хоч уже пізно, ми, як раніше, п’ємо чай у вітальні на диванчику. Простір освітлюють свічки, від чого створюється незвична атмосфера. Ніколи ще в таку добу ми не сиділи тут.
Згодом до нас приєднується тато з Тааном. Останній сідає поруч біля мене.
— Ну що, Таане, про бізнес ми поговорили, а як же ваші сімейні справи? Коли нам чекати на онука?
— Георг, любий, не сором їх, дивись, як почервоніли.
— Чого ж ? Це  звичайна справа. Он твоя сестра Міра вже вагітна.
— Що?!
— Так, доню. Вона надіслала мені листа декілька днів тому, і я така рада за неї.
Не очікувала такого повороту. Я знала, що це станеться, проте не думала, що так швидко. Це виходить, що я буду тіткою.
— Дасли, ти чого така збентежена? Тобі не подобається новина?
— Та ні, просто це дуже неочікувано.
— Ну а ви коли нас порадуєте?

— Пані, не хвилюйтеся, усьому свій час.
— Ну і твоя правда, Таане, але ви вже думайте над цим.

— Ой, усе, щось ми засиділися. Пішли спати, давайте всі по своїх покоях.

— Дасли, заспокойся, куди ти спішиш? Може, ми з Тааном ще не наговорилися?

— Мамо, дорога була дуже важка. Впевнена, він теж втомився. Так, Таане?

От що ж він мовчить? Скажи «так», і ми підемо. Ну ж бо, давай, що тут складного? Скажи «так».

— Та ні, я ще не проти поговорити.

Отакої.

— От бачиш, він не проти, а ти як хочеш, то йди собі.

Отакої, проганяють мене. Таке відчуття, що він з вами все життя прожив.

— Ну то я піду.
— Давай, іди, іди.

Я піднімаюся і помаленьку йду. Не хочеться, звісно, лишати його тут одного. Проте ні… я все-таки залишусь.

— Я передумала.
— Ого, так швидко? Хіба ти не хочеш відпочити?
— Та уже ні.

Вони почали розпитувати Таана про його дитинство. Виявляється, той був відмінником в академії з малих літ — я б навіть і не подумала.

— Ой, а наша Дасли от мала хист до танцю, але кинула.
— Мамо, та я не вміла танцювати. Хіба ти не бачила, яка я незграбна?
— Ну так, дійсно, але яка ти пластична і мініатюрна. От скажи, хіба вона не гарнюня, Таане? Віддали тобі наше золото.