17.

На ранок я вже прямувала навідати Алісію, все-таки вона моя фрейліна, не гарно з мого боку бути такою байдужою. Дорогою мені зустрічалися дуже красиві краєвиди: засніжені гори, поля та ліси – теж були, але десь далеко за обрієм. Алісія була шокована таким моїм приїздом; напевно, подумала, чому тобі вдома не сидиться, хоча не всі такі, як я. Ми пили чай і розмовляли.

- Як в тебе справи, Алісія?
- Дякую, що турбуєтеся. Насправді не дуже добре; як тільки здається, що мати йде на поправку, все починається знову, так ніби хтось дає їй шанс, вона здається, і тоді знову... 
- Це жахливо! Чи можу я поглянути на неї?
- Так, звісно, правда, вона іноді не тямить, що говорить, тому не звертайте уваги.

Я хотіла подивитися на її матір не з цікавості, а тому, що мені хотілося дізнатися, чим я можу допомогти, чи дуже серйозний у неї стан. І насправді це так: жінка, яку я вже колись бачила, ніби як згасла: бліде обличчя, сухі губи. Вона зараз спить, але я впевнена, що без того не змогла б поговорити зі мною. Навколо були розкладені ковшики з водою, різні ліки у пляшечках. Алісія виглядала не менш болісно; вона така мініатюрна, але така сильна дівчина, стільки горя несе на своїх плечах, і мені здається, мало їсть. Від її болю в очах мені і самій хотілося заплакати, обійняти, як мене мати, і сказати, що все буде добре, але ж я не можу, правда? Я не знаю напевне. Ми вийшли з кімнати і попрямували коридором.

- Чуєш, Алісія, а де ваш лікар?
- Він зараз у місті, купує ще нові ліки, як і кожного дня.
- Я можу тобі дещо запропонувати.
- Ні, пані, прошу, не потрібно, я не хочу бути комусь винною.
- Алісія, я не прошу нічого в замін, я повертаю свій борг, ти взагалі-то мені життя врятувала.
- Пані, я мусила.
- І я тепер мушу, прошу, не сперечайся, я все одно змушу тебе погодитися.
- Але що ви хочете зробити?
- Я попрошу ще декілька спеціалістів з міста лікувати твою матір. Одна голова – це добре, а більше – краще; кожен має свою методику, а якщо допоможе, ти ж розумієш, що це не просто застуда.
- Так, розумію.
- Тоді як, ти згодна?
- Я буду вам довіку вдячна.
- Навзаєм.

-Що ж, тоді не буду гаяти часу і поїду . А ти, як тільки мама видужає, маєш повернутися до мене і знову складати мені компанію, почула?
- Так, пані.
- От і добре, головне – не сумуй, і прошу тебе, добре харчуйся, ти маєш мати багато сил, щоб боротися.
- Добре, пані.
- Обіцяєш?
- Обіцяю.

Одразу вирушила шукати хороших лікарів. У мене на думці був наш, адже він швидко мене вилікував, але тим не менш, навряд чи він може знати про все. Краще обрати найкращого, так казала мати; тим більше, коли Таан повернеться, треба, щоб лікар був на місці, бо дорога важка, можна захворіти в такі холоди. Тож ще трішки посидівши в кареті, що стало моїм домом за ці дні, я відправилася – ну як на пошуки, варто зайти лише в академію і все.

Мені вдалося вмовити двох спеціалістів, які, як виявилося брати . Хоча, якщо чесно, то взагалі нічим не схожі, вони пообіцяли, що завтра розпочнуть роботу. Звісно, стимулом буде хороша винагорода, але це того варте.

Тепер, коли все було зроблено, я спокійно поверталася назад у маєток. Якщо так подумати, то можна встигнути на прийом, але я ж зовсім не готувалася, тому вже якось без мене. Зараз мені хочеться пишатися собою, адже я мало що не зводила весь свій світ лише до кохання, яке стало стражданням, та ще й змогла подивитися на цей світ під іншим кутом зору інших людей і зрозуміла, що в мене все є, я маю всього вдосталь, просто не помічаю цього. Хоча таки деякого і не маю, проте до мене добре ставляться, чи не так? Почувши розмови про те, що відбувається в інших родинах: те насильство та зневага, я знаходжуся зовсім за межами цього всього, десь, де можливо і холодно, проте вогонь є, і біля нього можна погріти руки.

Посеред ночі дами повернулися з прийому, вони виглядали щасливими, тож мені кортіло і самій дізнатися, що там було, тому цю місію я відклала на ранок.

- Доброго ранку, пані Дасли, як настрій?
- Доброго, Маріс. Надиво, сьогодні все чудово, а ви як?
- Ой, та ми теж щасливі.
- Це пов'язано з вчорашнім прийомом?
- Так, пані.
- Ну, розповідай, вже бачу, що ледве стримуєшся.
- Добре... Одним словом, вчора було таке дійство, все було на найвищому рівні. А знаєте чому?
- Ну і чому ж?
- Син пана має мету одружитися. І знаєте що?
- Що?
- Він такий симпатичний, що я і собі думаю, але як же тоді ви...
- А що зі мною?
- Ну, якщо я вийду заміж, то неодмінно завагітнію і виховуватиму діток, але тоді я не зможу служити вам, пані.
- Нічого, я теж не пропаду.
- Але все ж ні, я так довго хотіла потрапити сюди, тож нехай. Але взагалі, я вам скажу, було дійсно круто: бал розкішний, а яка ж музика, пані, це було щось! Там були й пані Руна.
О, цього мені не треба знати, вона звісно всюди ходить.
- Вона, до речі, запитувала, як ваше здоров'я, оскільки не встигла попрощатися.
Ой, так, дуже вона хвилюється за мене, так і повірила.
- Ще питала, чи вам пан Таан не пише, бо він не відповідає.
- Не відповідає?
- Ну так, вона не сказала це прямо, але я так і зрозуміла, що ні, і подумала, що вам варто про це знати.
- Дякую.
- Ой, а що там ще було...

Після сніданку вийшла в сад прогулятися. Сьогодні добре  сніжить, але моя голова все одно дуріє: чому він навіть їй не пише? Зрозуміло, що мені, але їй ще й не відписує. Невже з ним щось могло статися? Якщо так, то я маю довідатися, може, той сон був таки натяком на щось, але в мене всі сни дурні. І що ж тепер думати? Не може ж він одного нещасного листа написати, хоча б слово.