16.

Що ж, на ранок стало краще, як я і думала, і, ні, мені не вдалося так просто відпустити ситуацію, бо такого не буває. Просто сліз і жалю до себе вже немає. Сьогодні снідали без нього, причина мені не відома, хочеться, звісно, запитати, але я ж пообіцяла відпустити. Алісія попросилася поїхати на декілька днів додому, бо мати захворіла. Я і сама не проти навідати своїх, якщо чесно. А Маріс із Софі дуже сильно здружилися, всюди бачу їх разом і завжди за розмовою.

— Пані Дасли, вам лист.
— Точно, мені?
— Так, на ньому ваше ім'я.
— Дякую.
Я вирішила не тягнути і одразу дізнатися, що там за новина.

 "Пані Дасли, мушу повідомити вам, що мене деякий час не буде в маєтку, адже виникли надзвичайні проблеми з шахтою в іншій провінції, тож ми з батьком мусимо терміново їх владнати. З повагою, Таан. " 

Он як, він дійсно зараз дуже заклопотаний. Не можу сказати, що ця новина не засмутила мене, але я не збираюся страждати.

— Пані Дасли, щось сталося?
— Ні, пан Таан деякий час буде відсутній по справах.
— А, зрозуміло. Сумно.
— Так, сумно.

__________________________________________________________
Минав тиждень, як я керувала маєтком, справи йшли добре, але надто важко, кожного дня виникали якісь нові проблеми. Через таку холодну зиму доводилось кожен день розбиратися з опаленням. Я не думала, що цим займалася й моя мама, коли тато теж їхав, на її плечах завжди було стільки справ і роботи, а ми навіть і не здогадувалися, бачили лише красиву картинку. За цей час я не отримувала більше листів від Таана, і тому сумую і переживаю, боюся, аби доля не обернулась так жорстоко, як із Грегором. Але й думати про це страшно, тому одразу заспокоюю себе іншими справами. Його не вистачає тут, дуже. Я ніби і відпускаю потроху, але все одно ще досі готова любити до нестями. Ксана, до речі, теж поїхала на деякий час додому, адже у неї тепер є ще одна маленька сестричка. Я трішки здивована, адже нічого про це не знала, та дуже щаслива за них. Кожному б такого щастя! Хочеться вірити, що одного дня і я його отримаю, адже Дасли вже підросла, хоча все ж повністю не може дати собі ради.

В маєтку якось тихо і пусто, не так, як завжди. Так, ніби і стіни перестали чути. Щоб не було так сумно, хочу проїхатись трішки містом і околицями сіл. Ксана казала, що зараз подекуди важка ситуація через заморозки, і мені б хотілося спуститися зі свого трону. Спочатку, як і завжди, зранку вирушила гуляти околицями міста. На ринку придбала борошна і ще різних круп, думаю, це знадобиться. Потім в пекарні взяла трішки випічки й поїхала навідати місцеве поселення. Очікувала побачити розвалені старенькі будиночки, але насправді, попри сіру погоду, будиночки виглядали дуже доглянуто і кольорово. Чомусь за розповідями батька все має бути навпаки. Він завжди говорив, що ми народилися з великим привілеєм, і я йому вірила, але все ж хіба може на всьому бути цінник? Безумовно, гроші приносять щастя та почуття величі, але з ними приходять і пихатість, високомірність, та втрата іншого сенсу для життя, окрім вічних багатств. Люди не охоче раді бачити тут мене, і я розумію чому: королівство бере надто великі податки в той час, як зовсім не дбає про населення, а якщо попадеш в немилість, то ситуація буде ще гіршою. Але мене до себе прийняв місцевий голова цього міста. Такий, як і всі. Думала, що в них найкращий і найбільший будинок, але це не так.

— Хто ви така, пані?
— Мене звати Дасли.
— Що ж, приємно, а мене Юліан. Чому ви сюди навідалися? О, вибачте, ви, напевно, хотіли б зігрітися? Ви будете чай?
— О, була б не проти. Чи можу я запросити своїх людей також погрітися?
— А так, звісно, будемо раді.
Я думала, що буде просто чай, проте господиня з господарем накрили цілий стіл зі смаколиками, випічкою і чаєм. Вони настільки щедрі тут, що мені аж стало ніяково від моїх зверхніх думок раніше.

— Пригощайтеся.
— Дякую вам велике.
— Тож яка причина вашого візиту?
— Мені просто кортіло навідатися до вас. Чула, що справи йдуть не дуже добре, але я не знаю, яка саме потрібна допомога.
— Пані, насправді в нас все добре. Ми завжди переживали всі проблеми самотужки, без чиєїсь допомоги, і ця зима теж перебуде, і літо, і весна, і осінь.
— Але все ж, будемо відверті: допомога потрібна, чи не так?
— Якщо чесно, є, але допомога потрібна не нам, а місцевому поселенню поблизу. Там багато старих людей, які не можуть заробляти чи взагалі щось робити, як раніше. Я б радив вам допомогти їм, а не нам.
— А з чим саме?
— Там потрібно декому опалення, тобто дрова, оскільки король заборонив вирубувати ліс, бо це його власність, і за це доводиться платити. А ще їжа , важко у похилому віці і досі вирощувати великий урожай, тим більш багато цього року пропало через раптові заморозки.
— Чи можу я через вас передати допомогу?
— Чому?
— Щоб її прийняли, бо мені здається, що тут не дуже раді таким персонам.
— Так, ви праві. Просто люди вже змирилися з тим, що їх кинули, тому, думаю, навіть з гордості не стануть приймати допомогу, навіть якщо і дуже потрібну.
— Тож прошу, ми закупимо все необхідне, і якщо не проти, передамо через вас.
— Ну гаразд, ми і самі не проти були б допомогти іншим, але доводиться і нам економити, на жаль.
— Я розумію. До речі, я купила трішки пшона та випічки. Якщо ви не проти, я можу лишити його саме вам за прийом.
— О, навіть і не знаю, проте залишайте, думаю, воно точно тут не пропаде.
— Дякую вам, інші б і не стали мене слухати.
— Я б і теж, але ви не поводилися зверхньо, тому я впустив вас, а так і сам би тих дарунків не прийняв.
— Дякую вам.
— І вам також.
— І за стіл дякую, все було дуже смачне.
— Можливо, вам щось загорнути? — каже ніжний жіночий голос.
— Ну, хіба отой смачний рулет. Він мені дуже сподобався. Якби ви його продавали в пекарні, то я б і скупляла всі.
— Ой, дякую, зараз запакую вам.
— А якщо серйозно, я б могла купувати у вас випічку чи навіть домовитися з міською пекарнею, думаю, вони були б не проти.
— О, ні, пані, вибачте, на жаль, ми чекаємо поповнення в родині, тому ніяк.
— О, вибачте, я не помітила. Вітаю вас!
— Дякую.
Ми не одразу поїхали, ще трішки прогулялися поселенням. Тут настільки працьовиті люди, навіть і зараз, під час морозу, молотять щось, ліплять, дбають про худобу, діти граються і смажать хлібці на вогні. Тут затишно, гучно і весело. Я не можу сказати, що проміняла своє життя на їхнє, але хотіла б спробувати хоча б тиждень так пожити. Мені шкода, що ми їх зрадили. Разом з паном Юліаном ми узгоджуємо потрібну кількість дров, а потім він проводить нас.