12.

Зранку прокидаюся з якимсь дивним відчуттям гіркоти і важкості у грудях — так, ніби серце важить сто тонн.

— Ксана, сьогодні я їду на прощання, дістань чорну сукню і аксесуари.

— Так, зараз зачекайте. Вам яку — оцю, з вуальками на рукавах і шлейфі, чи ось цю, з льону?

— Не знаю, мені байдуже.

— Ну й ну, що з настроєм? Добре, візьму з вуалькою — вона буде вам більше личити.

— Ксана, скажи, як би ти вчинила, якби дізналася, що твій коханий любить іншу?

— Це зрада чи він не в стосунках?

— Ні, ви не зустрічаєтеся.

— А тоді варто відпустити, думаю. Якщо любиш, то не даси йому страждати поруч із тобою, бо кохання — це не про егоїзм.

— А, ну так, добре. Давай виберемо кольє.

— Ось…

Сьогодні зовсім не хотілося снідати, тож прийшла просто заради поваги і манер .За столом всі зібралися. Таан одразу заговорив:

— Дасли, як ти себе почуваєш? Чув, що тобі було вчора зле.

— Все добре, дякую за турботу. А як пані Руна? Сказали, що вчора стався нещасний випадок.

— Дякую, пані Дасли, все добре. На щастя, поряд був Таан. А от ви якось недобре виглядаєте: шкіра бліда і губи теж.

— Сьогодні день скорботи, певно, тому.

— А, так… Грегор. Шкода його. Якщо ви погано себе почуваєте, я можу і сама з паном Тааном поїхати.

— Ні, я їду не як супровід і сама хочу попрощатися з Грегором. І, я так розумію, ви з нами?

— Так, Таан запропонував.

— Зрозуміло, певно, так буде правильно. Ви ж теж, напевно, знали Грегора.

— Не дуже, але так, бачилися.

— Угу. О, пані Маріс, можете розповісти про свої успіхи у вокалі? Чула, що ви робите успіхи.

— О, так, залюбки!

Маріс — це скарб, щоб розпочати розмову. Я не хочу продовжувати цю дискусію, певно, я не компанійська. Розумію, що Руна нічого погано не каже, веде звичайний діалог, але я сприймаю кожне слово занадто гостро. Виходить, це я зла людина у нашому колі.

Я не знаю, як це вийшло, але розмова за столом дійшла до того, що, за чутками, пані Кесіна Грод, далека родичка пані Руни, померла під час пологів. І це жахливо.

— А як дитина? Що з нею? — запитую те, що мене бентежить.

— З хлопчиком все добре, його виховує батько. Думаю, в нього все буде добре. Шкода Ксену, — відповідає Руна.

Таану не подобаються ці розмови, тож він не веде діалог, так само зсупив свої брови. Але зараз мене це не лякає — він миленький.

— У нашу епоху багато жінок під час пологів помирає. Дай Боже, щоб у вас, пані Дасли, все було добре.

— Так, досить цих розмов, леді, краще говорити про щось хороше, — каже Таан.

Що це з ним таке? Здається, я здогадуюся, тільки мені треба переконатися.

— Добре, якщо ви не проти, нам уже, певно, час вирушати в дорогу.

— Погоджуюся з вами, — каже Таан і встає зі столу. — Скажу підготувати карету.

Всі дещо збентежені таким різким завершенням, і Руна, схоже, теж не зрозуміла реакції. Добре, нам час.

По дорозі до карети я все ж запитую в Ксани:

— Чуєш, а ти щось знаєш про батьків Таана?

 Чому я раніше за це не запитала? Отакої!

— А це сумна історія. Його батько заможний і…

— Так, так, це я знаю. Маю на увазі: де його мати?

— А тут і сумна. Його мати померла ще під час пологів. Тоді батько важко переживав горе, але всеодно не кинув у цьому горі свого сина, як всі це роблять. Це було їхнє спільне горе. Кажуть, вона була дуже хорошою людиною.

Так і думала. От чого він так реагував за розмовою. Тепер і не дивно — йому, напевно, боляче це згадувати. Якби ж знала, то раніше б завершила цю розмову. Це моя провина — треба краще дізнатися його історію.

Таан стояв біля карети і чекав. Тільки от цікаво — кого: мене чи її?

— Дасли, ми тебе чекали!

О, то все-таки мене. Цікаво.

По дорозі пішов перший сніг. Руна цьому так зраділа, що попросила зупинитися на пару секунд. Обоже, вона дійсно ловить сніжинки. Я дійсно в дешевому романі!

Таан виходить до неї, ловить сніжинки, а потім швидко забігає в карету, від чого я аж підскокую.

— Дасли, дай руку.

— На!

— Це тобі!

Він поклав мені на руку сніжинку. Йой, як це мило! Якби могла, то зберегла, але вона так швидко розтала.

— Дякую, ви підняли мені настрій.

— Я радий.

Потім Руна теж заходить.

— Дасли, в тебе такий червоний ніс і щоки.

— Це мило, — каже Таан.

Він якийсь дивний: то сніжинку дарує, то милою називає.