Сиві жнива.

v

                                        Моїм, шановоним мною безмежно,

                                        предкам, які  приїхали до Невідомості

                                        і тим, хто побудував своє нове життя

                                        гідно,присвячую цю книгу.

                                       А так само моїм дорогим та коханим

                                       дочкам, онукам, сестрам, братам і

                                        іншим родичам – присвячую.

                                     Вступ.

 У дитинстві, щороку приїжджаючи до дідуся з бабусею до невеликого сибірського села, що лежить на березі, знову ж таки, невеликого, за сибірськими мірками, озера, я потрапляв в атмосферу української культури та словесності. Звідси й почалося моя любов до всього українського. До мови і культури, що зберегли мову предків до сьогодення.

І нехай «істинні» «росіяни», які бажають привласнити собі право «великобратия», кажуть, що саме їхня мова має право на існування та право домінування на території шостої частини світу, але все-таки, за справедливістю, саме українці є носіями культури нашої споконвічної Батьківщини.

 Мати моя, що приїхала в двадцять з невеликим років у «стольне» місто Сибіру-Новосибірськ, насилу говорила російською (хоча, точніше кажучи, російською), і переживала, та навіть часом плакала, коли над нею жартували,  з приводу її українського. Але час здійснив свою руйнівну дію, і бацила «російськості» вбила те, як висловлюються, мовні основи її етнічної приналежності. От якось так.

Але пам'ять, записана в моїх спогадах, залишилася незайманою. І все своє життя моя сутність прагнула, як би це дивно не звучало, на мою історичну батьківщину. Усі мої родичі, по материнській лінії, були вихідцями з Полтавської губернії, які виїхали на вільні землі за столипінською реформою.

 І ось, коли я виїжджав з запорошеного, брудного, вічнобудованого Новосибірська, я потрапляв у світ, мого дитинства. У поля порослі різнотрав'ям, у ліси повні грибів та ягід.У компанію смішних і веселих однолітків, які говорять (на мою думку) найкрасивішою мовою у світі. У суспільство дотепних, добрих і працьовитих мешканців цього дивовижного села, де всі люди з повагою ставилися до своїх звичаїв, своєї культури та своєї мови, що прийшла слідом, точніше сказати, разом із різномасними переселенцями з далекої, невідомої місцевим жителям України.

 Веселі дитячі забави перепліталися з купанням в озері, що розтягнувся на двадцять п'ять кілометрів по барабинському степу.Можна довго описувати це чудове озеро,сповнене риби і всякою пернатою живностю, але я не рибалка, а тим більше не мисливець і тому випущу цю чудову нагоду. Мені подобалося лежати посеред величезного поля, що розкинувся між двома селами. Сусідне село Верхній Урюм, теж до речі українськомовне здебільшого, розташовувалося за сім кілометрів від мого «рідного» Нижнього Урюма. А поле, що лежить між сілами було для мене, на той час, просто якимось незвіданим всесвітом.

Перебуваючи в цьому «всесвіті», лежачи посеред запашних трав, я уявляв барвисті картини далекого минулого. Мені здавалося, що ось-ось з лісу виїде казковий вершник у повному бойовому озброєнні, і поскаче цим величезним полем, у пошуках нових перемог над небаченим досі ворогом-супостатом. І поле відповідало моїм фантазіям шарудінням трав і квітів. І здавалося, що це невидиме чудовисько посилає назустріч вершникові, цілий цілковитий  буревій, заважаючи справедливості покарання за скоєні ним, чудовиськом злочини проти роду людського.

Враховуючи те, що моя фантазія ніколи не була обмеженою, подібні сюжети завжди хвилювали мою уяву. Зараз, з теплом згадуючи і село, і людей, і безкраїні сибірські простори, я караю і звинувачую себе за те, що свого часу, чи то за юнацькою безтурботністю, чи то вже за дорослою суєтністю, я не спромігся заглибитися в знання мого роду. Я чудово знаю, що ні про яких князів-графів там би я нічого не знайшов, тому що предки мої були простими селянами-хліборобами, які отримали своє життєве призначення від тих полян-землеробів, що населяли придніпровські долини ще за перших руських князів V-VI століть .І ця генна пам'ять завжди була дороговказом у виборі частки для багатьох моїх прабатьків.

 І зараз, через багато років, приїхавши в рідне мені досі село, я знайшов його напівзруйнованим, спустілим на дві третини, зовсім обрусілим, що втратило свою природну і культурну чарівність. Немає вже тих пісень, застіль українсько-щирих і веселих. Хоча всеж-таки в людях, десь у глибині душі залишилися іскорки українськості, але це вже інший народ. Не скажу, що він гірший, але не такий відкритий. Хоч і кажуть, що росіянин щедрий і відкритий від природи, але блиск в очах зник.

З'явилася якась зашореність, всесприйнятність того, що неприйнятно вільній людині. Якесь запрограмоване почуття «вірності» тому, що роблять нинішні правителі, які навіки розсварили два колись «братні» народи. І порочне словосполучення «кримнаш» закарбувалося на підкоренні місків мешканців колись вільного селища. Ну хіба. що не у всіх. Залишається тільки порадіти за тих, хто зміг зберегти в собі іскру Божу.

Будучи в гостях у дядени, я побачив «Свідоцтва про народження» моїх дідуся та бабусі з іменами прадіда та пробаби. І в мені спалахнуло бажання описати історію їхнього життя. Як вони приїхали, облаштувалися, обжилися в цьому суворому, але вільному степу. Після полтавського «безземілля» і раптом таке роздолля! Що вони відчували, мені, звичайно, важко передати, але моя фантазія, про яку я згадував раніше, сподіваюся, мені допоможе. Адже вони не прибульці з космосу і відчували так само, як ми.Лише потрібно співвідносити їхні почуття до наших почуттів. І все. А далі: трохи документів, трохи спогадів родичів та трішки здорової фантазії.