Чи було варто? Пʼята частина

Амелі прокинулась не одразу. Спочатку вона просто лежала із заплющеними очима, відчуваючи дивну втому в тілі і тепло під ковдрою. На секунду їй здалося, що він поруч. Що достатньо просто простягнути руку.

Вона повільно відкрила очі. Тиша. Кімната виглядала так само, як завжди. Тільки трохи… чужою.

Вона повернула голову вбік. Порожньо. Це не було шоком. Десь глибоко всередині вона знала, що так і буде. Що він не залишиться. Що він не буде лежати поруч і дивитись у стелю разом із нею.

Що він не скаже «доброго ранку». Але знати — не означає не відчувати.

Амелі повільно сіла на ліжку, притягнувши ковдру ближче до себе. Її погляд ковзнув по кімнаті.Його не було. Але щось від нього залишилось. Її блузка на підлозі. Його ледь помітний запах на подушці. І відчуття, яке ще не встигло зникнути з тіла.

Вона заплющила очі на секунду. І одразу згадала. Його руки. Його голос — тихий, але впевнений. Те, як він майже не говорив.І те, як цього вистачало.

Вона різко відкрила очі. Наче хотіла зупинити ці думки. Телефон лежав поруч. Вона потягнулась до нього майже автоматично. Екран загорівся. Ніяких повідомлень.

Звісно. Амелі дивилась на екран трохи довше, ніж потрібно. Наче там могло щось з’явитись, якщо просто почекати. Хоч одне слово. Будь-яке. Нічого.

Вона поклала телефон назад. І вперше відчула не просто тишу. А порожнечу. Їй не було боляче так, як це буває після чогось важливого. Це було інакше. Тихіше. Глибше.Наче щось почалося —і одразу закінчилось.

Вона провела рукою по волоссю і тихо видихнула.

«Ну і що це було?»

Це питання прозвучало в голові занадто чітко. І відповіді не було. Вона відчувала себе використаною, але ж нічого не було..

Амелі піднялась з ліжка і повільно зібрала речі з підлоги.  Рухи були спокійні. Занадто спокійні. Наче вона намагалась виглядати нормально навіть перед самою собою.

Вона знала, що може написати йому. Просто щось просте. Без сенсу. Без очікувань. Але не написала.

Бо десь всередині вже розуміла: якщо вона зробить це першою — він відповість, але це нічого не змінить.

Вона знову взяла телефон. Подивилась на чат. Порожньо.

І все ж таки відклала його не одразу. Бо частина її все ще чекала. Хоча вона вже знала, що він не напише.

І саме в цьому було найгірше. 

Амелі зробила каву, але майже не відчула її смаку.  Вона стояла на кухні, тримаючи чашку в руках, і дивилась у вікно, не зовсім розуміючи, про що думає. Точніше — розуміючи. Але не бажаючи це визнавати.

Вона думала про нього.Не про те, що він сказав, він майже нічого не сказав. А про те, що було між цими словами. Про те, як він дивився. Як торкався. Як був поруч — і водночас ніби десь далеко. Це не було схоже ні на що з того, що вона знала раніше. І саме це не давало їй спокою.

Амелі поставила чашку на стіл і взяла телефон. Ще раз. Наче щось могло змінитися за ці кілька хвилин.

Нічого. Вона відкрила їхній чат. Порожній після вчорашнього. Ніби нічого і не було.

І саме це зачепило найбільше. Наче та ніч існувала тільки для неї. Вона провела пальцем по екрану, ніби могла «відчути» його через ці повідомлення. І в якийсь момент зловила себе на думці:

вона хоче повторення. Це було неприємне усвідомлення. Чесне. І трохи принизливе.

Бо вона розуміла, що справа не в ньому, а в тому, як вона себе почувала поруч з ним.

Амелі різко заблокувала телефон і відклала його.

— Досить, — тихо сказала вона сама собі.

Наче це могло щось змінити.

Але вже через кілька хвилин знову взяла його в руки. День тягнувся повільно. Занадто повільно. Вона намагалася зайняти себе чимось — включила музику, відкрила ноутбук, навіть спробувала щось подивитись. Але нічого не затримувало її увагу надовго. 
Через нього вона не працювала вже декілька днів, дивно, що її ще не звільнили. 

Думки постійно повертались до нього. До вчора. До того, як все закінчилось так різко. І найгірше було не те, що він пішов, а те, що він не залишив після себе нічого, крім відчуття.

Ближче до вечора вона вже почала злитися. На нього і трохи — на себе.

«Ну і що в ньому такого?»

«Чому я взагалі думаю про це?»

Вона відклала телефон далі від себе. Наче це могло допомогти. Спробувала зробити хоч щось і вирішити робочі питання. І саме в той момент, коли вона майже перестала чекати — телефон завібрував.

Вона подивилась на нього не одразу. Наче боялась. Або навпаки — вже знала.

Екран загорівся знову. Його ім’я. Серце зробило різкий удар. Вона відкрила повідомлення.

Він:

Ти вдома?

І все. Ніби нічого не сталося. Ніби він не зникав. Ніби вчора не було.

Амелі дивилась на ці слова довше, ніж потрібно. Вона відчула одразу все.

Злість.

Образу.

І… щось ще. Те саме, що змусило її вийти з дому тоді.

Вона знала, що може не відповідати. І вперше це було не просто думкою. Це був реальний вибір. Її пальці зависли над екраном. І в голові з’явилась проста, але небезпечна думка:

«Якщо я відповім — нічого не зміниться»
«А якщо не відповім — я більше його не побачу»

Вона видихнула і написала:

Амелі:

Так.

І майже одразу отримала відповідь:

Він:

Я заїду.

Ні запитання. Ні пояснень. І цього знову виявилось достатньо.

Амелі не встигла підготуватися. Вона знала, що він приїде, але все одно відчувала, що цього разу все відбувається занадто швидко. Наче між «так» і його «я заїду» не було часу подумати.

Коли пролунав дзвінок у двері, вона завмерла на секунду. Серце билося швидше, ніж вона хотіла б це визнавати. Вона зробила глибокий вдих і відкрила. Він стояв так, ніби нічого не змінилося. Спокійний. Впевнений. Наче не було цієї паузи. Наче він не зникав.

— Привіт, — сказала вона.

Він ледь кивнув.

— Ти довго відкривала.