Перша зустріч. Третя частина

Амелі довго стояла перед дзеркалом і дивилась на себе так, ніби намагалась побачити щось більше, ніж просто відображення. Вона не сумнівалась у тому, як виглядає.Вона сумнівалась у тому, що робить. В голові крутилась одна й та сама думка: вона йде на зустріч з людиною, яку майже не знає, і яка навіть не намагалася зробити вигляд, що їй не все одно. І це було дивно. Бо зазвичай все починається інакше. З інтересу. З уваги. З якихось простих речей, які створюють відчуття, що ти комусь небайдужа.
А тут цього не було. І саме це чомусь зачіпало найбільше.

Вона сіла на край ліжка і взяла телефон у руки, відкривши їхню переписку ще раз, хоча вже знала її майже напам’ять. Він не намагався їй сподобатися. Не писав нічого зайвого. Не ставив запитань, на які зазвичай відповідають, щоб розмову не обірвати.

Він просто був… собою. І це одночасно відштовхувало і притягувало. Амелі не могла зрозуміти, що саме її зачепило. Чи це була його впевненість, чи байдужість, чи те, що він не боявся виглядати холодним. Можливо, все разом.

Вона подумала про те, що могла б просто не йти. Це було б логічно. Правильно. Безпечніше.

Вона могла б залишитись вдома, включити серіал, написати подрузі, відволіктись і забути про нього вже завтра. І, швидше за все, так і мало бути.

Але правда була в тому, що вона не хотіла забувати. Їй було цікаво. Не настільки, щоб назвати це чимось серйозним. Але достатньо, щоб встати з ліжка, знову підійти до дзеркала і спробувати виглядати так, ніби вона не старається.

Вона ловила себе на думці, що хоче йому сподобатися. І одразу ж злилась на себе за це. Бо він навіть не дав їй жодної причини старатися. Він не обіцяв нічого, не натякав, не створював ілюзій. І, можливо, саме тому вона почала створювати їх сама.

Амелі провела рукою по волоссю і глибоко вдихнула. Вона розуміла, що в цій історії вже є щось неправильне. Щось, що не починається так, як має починатися. Але водночас їй хотілося перевірити, чи вона помиляється. Чи, можливо, за цією холодністю є щось інше.

Вона взяла сумку і підійшла до дверей. На секунду зупинилась. Вона чітко усвідомлювала, що це не просто зустріч. Це вибір. Маленький, незначний, майже випадковий — але вибір. І чомусь вона вже відчувала, що він потягне за собою щось більше.

Але замість того, щоб відступити, вона відкрила двері і вийшла. Наче відповідь уже була прийнята за неї.

Амелі йшла вулицею повільніше, ніж зазвичай. Вона не поспішала. Хоча чудово знала, що вийшла з дому раніше спеціально, щоб не запізнитись.

 Повітря було прохолодним, і це трохи приводило її до тями. Але не настільки, щоб перестати думати.

Вона постійно прокручувала в голові їхню переписку.Кожну фразу і кожне слово.

Вона намагалась знайти в них щось більше, ніж вони означали насправді.

Якийсь прихований сенс. Натяк. Хоч щось, що пояснило б, чому він поводиться так холодно.

Але нічого не знаходила. Вона ловила себе на думці, що виправдовує його.

Вона говорила собі, що він просто такий.Що не всі люди вміють проявляти емоції.Що, можливо, він відкриється пізніше.

І чим більше вона це думала, тим більше це починало звучати як виправдання, а не як правда.

Амелі зупинилась на світлофорі і дістала телефон. Подивилась на екран. Ніяких нових повідомлень.

Він не написав нічого після того, як сказав, де вони зустрінуться. І це знову здалось їй дивним.

Бо зазвичай люди пишуть щось перед зустріччю. Хоча б «я вже тут» або «ти скоро?»

Але він — ні. І це створювало відчуття, ніби він взагалі не думає про це так, як вона.

Вона сховала телефон назад у сумку. І вперше чітко подумала, що їй це не подобається. Їй не подобається ця невизначеність. Не подобається, що вона вже зараз відчуває себе трохи… зайвою в цій ситуації. Наче вона вкладає більше, ніж отримує. Але водночас вона не поверталась назад. Не змінювала маршрут. Не шукала причину відмінити зустріч. Бо десь всередині все ще була думка, що вона просто перебільшує. Що це лише перша зустріч. Що вона не може робити висновки так швидко.

Амелі глибоко вдихнула, коли побачила бар попереду. Серце почало битися швидше. Вона не була впевнена, чи це хвилювання, чи щось інше. Вона подумала про те, що зараз може розвернутись. Просто піти.І нічого не втратити. Але замість цього вона сповільнила крок. Поправила волосся. І зайшла всередину.

І саме в цей момент усі її сумніви не зникли. Вони просто стали тихішими.

Бар був теплий і трохи темний, з приглушеним світлом і музикою, яка не заважала думати.

Амелі зайшла і одразу його побачила. Не тому що він виділявся. А тому що він виглядав так, ніби йому тут комфортно.Ніби це не перша зустріч. Ніби він уже тут був частиною простору.

Він підняв очі і усміхнувся.

— Ти запізнилась.

— Я прийшла рівно, — відповіла вона.

— Для мене це запізно.

І ця фраза чомусь не звучала грубо. Швидше… впевнено.

— Ти виглядаєш трохи інакше, ніж на фото, — сказав він.

Вона зупинилась на секунду.

— В гіршу сторону?

Він ледь усміхнувся.

— Я цього не казав.

Вона сіла навпроти.

— Ти завжди так починаєш знайомства?

— А ти завжди така напружена?

Вона видихнула і відвела погляд на секунду.

— Просто не звикла до такого формату.

— Я теж, — відповів він спокійно. — Просто я не граю ролі.

Офіціант підійшов, вона замовила щось просте.

Він навіть не відкрив меню.

— Як завжди, — сказав коротко.

І це знову виглядало так, ніби він контролює ситуацію 

— Ти завжди такий… — вона зупинилась.

— Який?

— Впевнений.

Він подивився на неї трохи довше.

— Це проблема?

— Не знаю.

— Для більшості — так.

Пауза.

Вона намагалась зрозуміти його.

А він — ніби навіть не намагався зрозуміти її.

— Чого ти тут насправді? — раптом спитав він.