Чому так? Перша частина

Амелі знала, що не варто писати першою.

Особливо після того, як він зник на три дні без жодного слова.

Телефон лежав поруч, екран час від часу загорявся від випадкових сповіщень, але не тих, які вона чекала. Вона все одно брала його в руки. Знову і знову. Наче щось могло змінитись за ці кілька секунд.

Нічого не змінювалось.Вона відкрила їхній чат.Останнє повідомлення — його .Коротке. Звичайне. Ніби нічого особливого. І чомусь саме це було найгірше.

Вона намагалася зайняти себе чимось іншим.

Увімкнула серіал — не запам’ятала жодної сцени.

Зробила чай — він вже давно охолов.

Відкрила ноутбук — закрила через п’ять хвилин.

Все зводилось до одного.

Телефон.

«Це не нормально», — подумала вона. Не нормально чекати повідомлення від людини, яка навіть не намагається бути поруч постійно. Не нормально прокручувати в голові останню зустріч, шукаючи в ній щось більше, ніж воно було. І  точно не нормально виправдовувати його.

Але вона виправдовувала.

Можливо, він зайнятий.

Можливо, щось сталося.

Можливо…

Вона зупинила себе.Бо гірше за правду було тільки це «можливо».

Телефон знову загорівся. Амелі швидко потягнулась до нього.

Не він.

Вона видихнула трохи різкіше, ніж хотіла.

— Серйозно?.. — тихо сказала вона сама до себе.

І в цю секунду їй захотілось написати. Просто щось просте. Ніби випадково. Ніби їй все одно.

Вона відкрила чат.Палець завис над клавіатурою.

«Ти живий?»

Вона дивилась на ці два слова довше, ніж потрібно. Це виглядало… слабко. Наче вона чекає.

А вона не хотіла виглядати такою. Навіть якщо була.

Повідомлення відправилось. Занадто швидко. Вона не встигла передумати.

Секунда.

Дві.

П’ять.

Нічого.

Амелі відклала телефон і провела руками по обличчю. — Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

Він не писав п’ять днів.

Амелі вже майже звикла до цієї тиші.

Майже.

Коли телефон завібрував, вона навіть не одразу взяла його в руки.

Ніби знала, хто це.

«Ти зайнята сьогодні?»

Без «привіт». Без пояснень.

Вона дивилась на екран кілька секунд.

Могла не відповідати. Могла.
«Не дуже», — написала вона.

Він відповів майже одразу: «Заїду через годину.»

І цього було достатньо, щоб серце почало битися швидше.

Щоб всі думки про «це неправильно» раптово стали тихішими.

Щоб вона знову погодилась на правила, яких ніхто не озвучував. Амелі повільно опустила телефон на ліжко.

— Ну звісно… — прошепотіла вона. Вона вже знала, що буде далі. ІІ найгірше було те, що вона все одно чекала на це. 
Надія помирає останньою, але, якщо вона є. В цій ситуації надіятись не було на що. Вона знала, що зараз він приїде, накинеться на неї, але навіть не запитає, як у неї справи. Він не дізнається, що вона щоночі плакала в подушку і уявляла, що вони щаслива пара; не дізнається, що вона давно б хотіла знати на чому вона стоїть; не дізнається, що в її голові є безліч думок, які вона ніколи йому не озвучила; він просто ні про що не здогадується.. 

Амелі знала, що зараз буде, тому хотіла привести себе в порядок і сподобатись йому, але не розуміла, що він не планує з нею нічого серйозного. Вони просто разом проводили час. Він був жорстоким, не дуже емоційним, холодним, але їй це подобалось. Вона знала, що це не чоловік з її мрії, але не могла його відпустити. 
Але чому? 
Їй подобалось, що з нею так граються? 
Це точно ні! 
Мільйон думок в голові, мільйон питань, але все це розлетілось, коли вона почула стукіт в двері..