4. Збори

Знову збори. Знову нудні дві години навантаження на бідну жо... попу без будь-якої користі. Одне радує – збори на природі. Чисте лісове повітря, легенький вітерець з присмаком хвої, чим не відпочинок.
– Хто за те, щоб вважати збори відкритими? – Задав досить несподіване запитання головуючий.
– Одностайно! – Проголосив за мить.
Ну слава Матері, вже легше.
– Отже, – продовжив головуючий, – на порядку денному у нас одне, але дуже важливе питання: що робити? Якщо інших пропозицій немає, то прошу голосувати. Хто за?
– Одностайно. Тож, слово для доповіді надається…
В животі у Сірого забурчало дзвінко й агресивно, тихенько засміялись сусіди по гальорці.
– Чого ржете! – образився Сірий.
– Молоді не цікаво? – голосно перервав головуючий доповідаючого, спрямувавши гнівний погляд на гальорку. Молодь відразу притихла, втягнувши голови в плечі.
Сорок хвилин цікавих міркувань і статистичних даних пролетіли досить швидко для тих, хто володів унікальним даром спати сидячи з відкритими очима.
– Тож, переходжу до висновків, – нарешті зазвучало з трибуни, і спільнота ожила, заворушилась, подаючи ознаки не просто життя, а, подекуди, навіть оптимізму.
– Зима близько! – Продовжував доповідач, – і вона обіцяє бути досить сніжною і холодною. Дефіцит харчування ми повною мірою відчуваємо уже зараз. Зимою ж нас чекає катастрофа.
Збори захвилювались. Не те щоб сказане було новиною, але озвучене офіційно завжди якось особливо збуджує громаду, й та відразу починає проявляти ознаки цивілізованого обурення. Недовго, хвилин десять.
Доповідач залишив трибуну, а головуючий проголосив:
– Слово надається…
В животі у Сірого знову забурчало, а гальорка знову приснула, але зовсім тихенько. Того, хто піднявся на трибуну поважали. Навіть натяк на зневагу може погано закінчитись.
– Варіантів виходу із критичної ситуації у нас не багато, лише один, – проголошував виступаючий. – Оте людське поселення, що вниз по річці. Воно невелике, але пережити зиму ми зможемо. У мене все.
Збори затихли. Головуючий підвівся зі свого місця:
– Обговорюємо, товариші, активніше. В кого які запитання чи пропозиції. Так, ось ви, товаришу Кульгавий, прошу, вам слово.
– А що тут казати, – сиплим тремтячим голосом промовив найстаріший і наймудріший, – Мати не пробачить нам цього.
Громада заворушилась, зашепотіла, загомоніла.
– Ну вибір то у нас простий, – знову піднявся останній доповідач, – або прогнівити Матір, або здохнути з голоду.
Вже скоро дебати скинули нафталінову оболонку й набули натуральності, живості й натиску, внаслідок чого збори розділилися на дві нерівні частини. Передні ряди, котрі займали товариші старші, досвідченіші й мудріші, залишались вірними Матері Природі, й були готові терпіти скруту. Більш численна молода й енергійна аудиторія із задніх рядів голодувати заради якихось примарних і, на їх думку, безкорисних переконань та вірувань, була не готова.
– Прошу слова, – пролунало голосно над загальним ґвалтом, і на трибуну піднявся франтуватий молодик.
– О, Піжон повернувся!, Ну зараз видасть нам сенсацію якусь, він по сенсаціях мастак, – зашепотіла гальорка.
Піжон не розчарував і сенсацію видав:
– А чи відомо вам, шановна громадо, що люди вже пів року, як м’яса не їдять?
– Що за дурня! Брешеш! Фантазер! Дурень! – посипалося звідусіль.
– Це факт, – незворушно відповів на звинувачення Піжон, – ви тут зовсім від життя відстали, а я ось лише з Европи і в курсі усіх останніх подій.
Дійсно, Піжон лише вчора повернувся з сусіднього лісу, що був кілометрах в п’ятдесяти західніше, тож не заперечиш – Европа.
– Так ось, – продовжило поінформоване джерело, – тварини всі раптом заговорили людською мовою. От люди з переляку їх їсти й перестали.
– А ми що ж? – недовірливо допитувалась громада.
– І ми теж, – відповідав інформатор, – просто з людьми поки ще не стикались, ось і не було нагоди побалакати.
– Так що, дійсно м’яса не їдять?
– Зуб даю! Ось цей, – розкрив пащу Піжон і ткнув кігтем у вищерблений зуб (який не так шкода).
Збори затихли, новина виявилась на стільки приголомшливою, що слів не знайшлося навіть у головуючого. Ніхто не знав як реагувати й що робити.
– То що ви конкретно пропонуєте, – взяв нарешті себе в руки головуючий (хоча, можливо з руками я щось і наплутав).
– А от що, – з готовністю відповів Піжон. – Ми не будемо порушувати закон і гнівити Матір, ми не станемо харчуватися людьми. Ми попросимо їх віддати нам тих, кого вони тепер не їдять.
– А якщо не схочуть віддавати, – пролунало очікуване запитання.
– А ми переконливо попросимо, – вищирився Піжон, демонструючи зборам на заздрість міцні зуби, ну окрім одно, вищербленого.
Пролунали гучні оплески, рятівника мало що не цілували.
– Красунчик! – Кричала молодь.
– Піжжжон, –прошепотіла Красунька, зиркаючи з під лоба, – і тріпло, – додала зі злістю.
– А я таки наполягаю на своїй пропозиції, – знову здійнявся над присутніми гордий профіль ватажка клану.
– Та навіщо ж квапитись з кардинальними мірами, – примирливо забубонів головуючий, – ось же, досить розумний варіант пропонується.
– А мені напюватьи – мало не загарчав ватажок, – я вже налаштувався!
Суперечити найсильнішому – справа геть не вдячна, але ж демократія не має права кланятися грубій силі. Адже так? І тому, хоч збори й прийшли до згоди аж пізно увечері, зате демократія перемогла. Аби ніхто навіть не засумнівався у тому, що тут вам не десь там, тут справжня громада, яка ніколи не порушить принципів свободи волевиявлення, Протоколом ухвалили рішення таки забрати у людей домашню худобу, а вже потім з’їсти і їх самих. Адже зима довга.
Збори давно закінчились, громада розбрелася хто куди. Вже зійшов рогатий Місяць й осяяв сріблястим світлом невеличку скелю, одиноку й геть не доречну серед високих ялин. У тіні тої скелі, поклавши морду на лапи, звично вдивлявся у зоряне небо старий, побитий часом, кульгавий сивий вовк.
– І хто б міг подумати, що знання іноземних мов може спасти життя, – дивувався він. – Хоча, не на довго, – прийшов до висновку хвилиною пізніше.
А на пласкій вершині самої скелі сидів у тяжких роздумах ватажок зграї. Злим і психованим він виглядав лише зовні, а під густою шерстю ховалося велике серце, що турбувалось за долі його товаришів, його зграї. От і зараз думки його були про них. А ще про отих людей, що живуть униз по річці:
– Мда-а-а, – чухав він загривок задньою лапою, – це ж вони як схуднули тепер, калорійність ні в біса.