3. Революція

Тетяна поспішала додому. Викладання в національному лінгвістичному університеті загалом не передбачало якихось авралів, ну хіба що під час роботи приймальної комісії, а так, у розпалі навчального процесу, які можуть бути форс-мажори? Але ж, ось вам, вже дев’ятий час, практично ніч, зважаючи на пізню осінь, і вона швиденько цокає каблучками по мокрому асфальті, намагаючись якнайскоріше вскочити до своєї квартирки й замкнути вхідні двері на всі замки. Ніби й ні до чого такі страхи, але ж, незатишно якось одній у темряві. А виною ось саме цього форс-мажору виявився якийсь дуже поважний чиновник, що приперся сьогодні до університету. На його забаганку зібрали весь викладацький склад в актовій залі й промурижили там до ночі. Тетяна все згадувала фрагменти отого ненормального дійства.
– Та при чому тут наш університет, – мало не у передінфарктному стані кричав ректор, – ми лінгвістикою займаємось, мовами різними, розумієте? А ви нам про худобу якусь!
Чиновник виявляв не аби яку витримку:
– Ви, Романе Володимировичу, не гарячкуйте. Та худоба, останнім часом, спілкується з нами саме на отих мовах, якими ви тут займаєтесь. Зрозумійте, проблема неординарна, ми шукаємо будь-які можливості до її вирішення, не цураємося найнесподіваніших варіантів і пропозицій.
Потрапивши, нарешті, до своєї квартири, й поспіхом зачинивши й замкнувши двері, Тетяна, нарешті, видихнула і заспокоїлась. Тут же, у коридорі, її зустрів розкішний пухнастий кіт.
– О, привіт, Мурчику, а ти чого це тут на шафі сидиш? – Спитала хазяйка, стягуючи чоботи.
– Доброго вечора, Тетяно Іванівно. Чи бачите, склалось так, що у даних обставинах я обрав це місце як найбезпечніше для свого перебування у цій квартирі.
– Шо? – Не второпала ніякого дідька Тетяна.
– Хвилювання мас, Тетяно Іванівно, це такий процес, який в будь-яку мить може перерости в непередбачуваний викид агресії, напрямок якої важко передбачити заздалегідь.
– Та про що ти муркаєш врешті! – Стала закипати Тетяна, скидаючи пальто.
– Ви, Тетяно Іванівно, пройдіть на кухню, на вас там чекають.
– Хто чекає? – Злякалась Тетяна.
Та кіт демонстративно відвернувся, всім своїм виглядом показуючи, що діалог завершено.
– От нахабна істота, – подумала Тетяна, і тихенько, навшпиньках попрямувала до кухні. Клацнула вимикачем, на мить замружилась від яскравого світла, і завмерла.
– О, Господи, – стрімко й невміло перехрестилася викладачка національного лінгвістичного університету, до речі, доцент.
Вся довга, під мармур, кухонна стільниця була густо вкрита тарганами. Над густою масою, що коливалась чорно-бурими хвилями, виднілись рідкі дрібнесенькі транспаранти. Якщо придивитись до них уважно, краще, звичайно, через збільшуване скло, то можна було б прочитати «Ми не здамося!» на одних, або «За нами правда!», чи «Перемога або смерть!» на інших. Вся ця маса дружно скандувала: «Жратви! Жратви!».
Здоровенний чорний тарган, диригувавши цим ненормальним хором, замахав енергійно лапками, й натовп почав затихати. Тарган повернувся до Тетяни і вичікувально завмер.
– Це що? – Нарешті видавила Таня.
– Це революція, мадам! – відповів диригент.
– Шо? – розгубилася знову Таня.
– Р-е-в-о-л-ю-ц-і-я, – по складах повторив вождь тарганів, й уважно подивився на Тетяну, засумнівавшись на мить в її розумових здібностях.
– Чому революція, навіщо революція, – знову не до ладу запитала Таня.
– Ми, глибоко поважна Тетяно, довго терпіли, та більше так продовжуватись не може. Адже будь-якому терпінню настає кінець, і навіть нашому.
– Що терпіли? – зовсім розгубившись запитала Таня, намацуючи струнким, аби не сказати кістлявим, задом стілець.
– Таню, ви ж людина з вищою гуманітарною освітою! – Артистично обурювався ватажок усіх принижених і знедолених, – ви як ніхто, повинні розуміти що таке середовище існування, що таке традиції, спосіб життя, що заповідали предки! Ви, Таню, педагог, ви несете освіту в маси, і водночас, вдома поводитесь немов, пробачте, натуральний фашист.
– Хто фашист? Вам що треба? – Закипала вкотре за сьогодні Тетяна.
– Жратви! Жратви! – Заскандували дружно принижені маси.
– Та ви зовсім подуріли! Ану геть звідси! – Таня вже втрачала контроль, не допоміг навіть значний викладацький досвід.
– Даремно ви так, – образився головний революціонер, – наш народ співіснує з людством десятки тисяч років, і, при тому, набагато древніший за нього. Навряд ми заслуговуємо на отаке хамське відношення з вашого боку.
– Фу-у-х, – видихнула Тетяна, – з глузду з’їхати можна.
Встала, набрала з під крану склянку води, жадібно випила. Трохи заспокоївшись, знову сіла за стіл, поставивши пусту склянку перед собою.
– То може звалите звідси туди, звідки приперлись, з ціллю мирного співіснування з більш достойними представниками людства. І можливо там ви знайдете гідний відгук у серцях тих, хто щиро захоплюється вашою древністю та величчю.
– От тільки не треба сарказму, Тетяно. По перше, ми не приперлись, ми живемо на цій території вже деякий час, і тому маємо повне право вважати її своєю. Те, що ви нас досі не помічали – є лише проявом нашої коректності та поваги до вас особисто. До того ж територія, на якій ми існували раніше, як і всі інші території, зайняті. Перенаселення – воно стосується не тільки людства. А така річ, як війна за території – для нас не допустима. Воювати любите лише ви, люди. Пам’ятаєте, я вже говорив вам, що ми набагато древніші за вас, а, отже і…
– Ага, мудріші, розумніші й, звичайно ж, красивіші, – перервала його Таня, – ну цирк просто! – Зареготала вона.
– Ну-ну, – поблажливо закивав головний тарган.
– А чи не хочете, мудреці вусаті, дихлофосу? – Тетяна різко змінила тон на погрозливий.
– Свобода або смерть! – заволав тарганячий натовп.
Головний тарган знову замахав лапками, заспокоїв революційні маси й повернувся до Тетяни:
– Не раджу. Повірте, всіх не витравите. Нас багато, дуже багато, і ми вміємо об’єднуватись проти загального ворога, на відміну від вас, людей. А тому, йдучи на жорсткі кроки, будьте готові до відповіді.
– То ти мені погрожуєш, комашня знахабніла! – остаточно сказилась Тетяна, нагинаючись за тапкою. Тапочки не було. У метушні революційних хвилювань вона забула вдягнути капці. Можливо, що цей малозначний, на перший погляд, факт міг стати тією віхою в історії цивілізації, коли, на заміну взаємного непорозуміння й агресії, прийде діалог. Та, як побачимо далі, наша цивілізація виявилася ще надто молодою і не готовою до таких кардинальних зрушень.
– Таню, Таню, я закликаю вас до спокою, – зачастив тарган, – ми з вами розумні істоти, і, врешті решт, зможемо дійти згоди.
– Добре, – іронічно погодилась Тетяна, трохи заспокоївшись, – викладай.
– Отже, – заговорив головний революціонер, – ми не просимо і не потребуємо від вас нічого непосильного чи антиморального.
– Вже легше, – з’язвила Тетяна.
Тарган проігнорував шпичку і продовжив:
– Все що ми вимагаємо – це лише невеликі зміни у ваших звичках та способі життя заради створення атмосфери найбільш сприйнятої для співіснування.
– А саме, – зацікавилась Тетяна.
– Одразу визначимось, що усі наші претензії стосуються лише території вашої кухні, – продовжував тарган, – саме тут ми переконливо просимо вас, ні, навіть не створювати, а лише не знищувати рідне для нас середовище. Ну що вам коштує, в решті, залишити невимитим посуд на день, другий. Не поспішайте терти після вечері стіл, ви його скоро до дірок протрете. Нехай залишаться там ті крихти чи недоїдки. Повірте, ми самі про них потурбуємось. Не прибирайте так часто, адже це надасть вам додатковий вільний час для того, аби почитати книгу, подивитись новий серіал. А ми, тим самим, вирішуємо проблему своєї соціальної катастрофи. Наші діти, нарешті, будуть нагодовані! Ми повернемось до комфортного для нас способу життя, знявши напругу в суспільстві.
Таня сиділа роззявивши рота. Та що там казати, чистоту вона дбала більш за свою невинність. Не те що бруду, ні, навіть пилинки не терпіла у своїй квартирі. Ось, вмоститься, бува, у крісло перед телевізором, з великою чашкою какао, загорнеться в плед... І тут нате вам! Смітинка на килимі. Летить геть той плед, і ось вже тягне Таня за хобот задовбаного пилососа і тиче його рилом в оту смітинку. І це їй оті водомірки сухопутні пропонують нечуване! Не мити посуд два дні? Не прибирати зі столу? Очі у Тані почали наливатися червоним.
– Отже, я повинна влаштувати у себе вдома бедлам? – зашипіла вона загрозливо, встаючи з-за столу.
Революційні маси дружно зробили глибокий вдих, повільно задкуючи.
– Та-та-та… Тетяно, я прошу вас… – Захвилювався вождь усіх знедолених, потім швидко взяв себе в лапи, як те і личить справжньому лідеру, і продовжив: – Ви ж лінгвіст, звідки ви понабирались слів отаких: «бедлам». І як, пробачте, можна назвати те, що ви, людство, робите з усією планетою?
– Ге-е-еть звідси! – Заволала Тетяна й кинулась в атаку навпомацки, бо очі заслала червона пелена.
Залунали вибухи, в голову прилетіло суттєво і дзвінко, світ згаснув. Ненадовго. Прийшла в себе Таня на підлозі серед розсипаних каструлек і ківшиків. На лобі красувалась здорова гуля – привіт від підвісної шафки. Це був повний провал переговорів. І хоч до повноцінного кровопролиття поки що не дійшло, найближче майбутнє вже набувало кольорів революційних блискавиць, адже ситуація склалася проста і безперечно зрозуміла: НИЗИ НЕ ХОЧУТЬ, А ВЕРХИ НЕ МОЖУТЬ…